8

Вечірня прогулянка з подружкою перетворюється на фільм жахів. Я сахаюся кожної тіні, постійно оглядаюся, намагаючись побачити переслідувача, прислухаюся до будь-якого шурхоту, завмираю і придушую в собі полохливу мишу, яка так і поривається заховатися у шпарину. Всюди мені ввижаються підозрілі особистості, я лякаюся будь-яких чоловіків, намагаюся відскочити від перехожих якнайдалі.
Давно знайомі зарості чагарників, повз які ми проходимо щодня, і які в дитинстві обнишпорили до останньої гілочки, тепер видаються розсадником чогось невідомого, а від того на мене находить ще більший страх. Від пропозиції погуляти у темному парку у мене жижки трусяться, а ідея пройтися вузенькими вуличками змушує тіло пройнятися циганським потом. Та навіть частину проспекту, яку не освітлюють ліхтарі, я намагаюся пробігти якнайшвидше, бо там теж мені ввижається переслідувач і я полохаюся найменшого коливання гілок дерев, якими рясно обсаджені наші вулиці. У шелесті листя мені вчуваються чиїсь голоси, і постійно я ловлю на собі чийсь погляд, хоча вулиця майже безлюдна у такий час.
І всюди, всюди мені ввижається невідомий Денис, який слідкує за мною.
Звідки? Де він причаївся?
Може саме зараз обходить з іншого боку широкий стовбур старезного дуба, який росте обіч тротуару? Чи ховається в тіні поміж двома тісно прибудованими одна до одної будівлями: магазину, який о цій порі вже зачинений, та житлового будинку. Там якраз є шпарина, у яку зможе пролізти юнак.
А тут взагалі закинута хата, паркан коло якої зіяє дірками від прогнилих дощок – гарне місце, що сховатися і спостерігати…
Чи вискочити з ближнього підворіття…
Чи зупинити автівку просто коло тротуару та затягнути мене всередину…
Варіанти у моїй розбурханій уяві сиплються, як з рогу достатку, змушуючи мене страшитися власної тіні.
Звісно ж подружка помічає мою нетипову поведінку, ще намагається щось випитати, та я німа, як риба. Боюся накликати біду, якщо буду говорити про неї вголос.
Але й ні про що інше я вже говорити не здатна, думки крутяться навколо одного й того ж:
Як довго він за мною спостерігає?
Навіщо я йому потрібна?
Що він зробить тепер, коли я відмовилася з ним спілкуватися?
Прогулянка очікувано не вдається, тож скоро я на тремтливих ногах ховаюся до власного під'їзду, але й там ще не знаходжу спокою, лише тільки коли за мною зачиняються двері квартири, я можу видихнути…