6

Наступного дня слухавку я все ж беру, бо вчора отримала по шапці від мами, яка не могла додзвонитися додому з черговим завданням. І пояснення, що я гуляла, не знаходить у неї розуміння:
– Всі мізки розтратиш зі своїми гульками. Ти ще пам’ятаєш, що в тебе екзамени?
Звісно ж я пам’ятаю, але яким би чином я до них готувалася, якби прибирала у хаті чи складала речі?
Пояснити щось навіть не намагаюся – мама ніколи не слухає доводів розуму.
Але, як я і казала, слухавку беру.
Там знову Денис. Знай стукотить собі.
– Тобі самому не набридло? Я не буду з тобою розмовляти! Все!
Не встигаю віднести слухавку від вуха, як звідти лунає здавлене «Ні». Я аж здригаюся від несподіванки.
– Що? Ти й справді щось сказав?
Стук.
Та хай йому грець! Знову стукіт?
– Та ти дістав уже!
– Чекай! – тепер уже цілком розбірливий вигук, сказаний низьким голосом.
– Ну? – скептично відгукуюся я, уже націлена на те, що, якщо знову почую стукіт, то без вагань натисну на важіль, навіть слухавку відносити від вуха не стану.
Але ні, звідтіля знову лунає голос:
– Вибач…
– Отак краще! Чому одразу не почав говорити?
– Бо я соромився. У мене негарний голос.
– Тю! Голос як голос!
І справді не бачу в ньому нічого негарного, ну низькуватий, то й що?
– Не слухай, якщо тобі не подобається, – додаю зі смішком.
– Не слухати, що кажу? – теж сміючись, запитує Денис. – Порада – супер!
Але мене вже мало цікавить, що йому сподобалася моя пропозиція. Натомість я запитую:
– Так, а тепер зізнавайся, звідки ти взяв мій номер?
– Так у довіднику ж є! – ніби самозрозуміле відповідає він.
– Для цього треба знати не лише моє ім’я, а й прізвище. А ще хоча б ініціали моєї мами, на яку цей телефон і зареєстровано, бо наше прізвище доволі популярне і точно не єдине у цьому довіднику. То – звідки?
– Дали. Хто, не скажу. Знайшов, бо хотів з тобою познайомитися.
– Навіщо? – підозрілість у мені зростає з кожною його фразою.
От не вірю я, що настільки приваблива, що можу аж так зацікавити нормального хлопця, щоб він вдавався аж до таких витончених методів знайомства. Нормального, так? От у мене й виникають підозри, що щось там не так.
– Бо ти мені сподобалася.
– Я? Серед тисячі інших дівчат у нашому місті?
– Так.
– Чим же?
– Ну… – він осікається, підтверджуючи мої підозри, що не все там чисто.
– Що «ну»?
– Ти симпатична! – зрештою видає він.
Звучить так, ніби він це щойно придумав. І його точно не бентежить моя зовнішність.
– І весела, – додає він вже не так упевнено.
– Як і більшість дівчат. Чим я відрізняюся від інших?
На це йому нічого відповісти, а я ще більше стверджуюся в думці, що він неспроста до мене причепився. Тільки як дізнатися, що йому потрібно?