5

А потім мені починає набридати цей театр одного актора. Ну посудіть самі, постійно вигадувати якісь запитання, відповіддю на які повинно стати «так» чи «ні», а у відповідь чути тільки стукіт. Хай би він мав труднощі з мовленням, але ж стверджує, що – ні. Стукає принаймні. Кому хочеш набридне!
Тому під час чергової «розмови» висуваю ультиматум:
– Або ти подаєш голос, або я кидаю слухавку.
Стук-стук.
– Це ні, не подам?
Стук.
– Ну тоді й до побачення!
Без зайвого жалю кладу слухавку на важелі, та від телефону відходити не поспішаю. Як я і думала, за мить лунає новий дзвінок.
– Ну що тобі? – приречено зітхаю я в слухавку.
Але звідти гучить здивований мамин голос, вона зачудовується моїм інтонаціям, я брешу, що то подружка дістала. Мама, здається, вірить, дає мені завдання по дому і від’єднується.
Але не встигаю я опустити слухавку, як телефон знову озивається. І цього разу там все ж Денис. Який підтверджує свою присутність стукотом.
– Ну що тобі знову?
Стук.
– Я не буду розмовляти з дятлом! Або ти говориш, або я кладу слухавку.
Стук-стук.
– Що «ні»? Мені вже набридло, зрозумів?
Стук.
– Добре, отож з тобою ще не все втрачено.
Стук.
– Що ти стукаєш? Або говори, або папа!
Стук-стук.
– Ой, набрид уже!
Кидаю слухавку і вперто ігнорую наступні дзвінки. А потім взагалі у перервах між ними набираю подружку і запрошую гуляти.
Цього разу проблема вирішена!