4

Наступного дня я вигадую схему, за якою сподіваюся дізнатися його ім’я:
– Пропоную полегшити мені завдання. Я буду називати букви по алфавіту, а ти стукнеш на тій, з якої починається твоє ім’я, домовилися?
Стук.
Довго перераховувати не довелося – стукіт пролунав на букві «Д». Добре. Пригадати б тепер, які імена я знаю на цю букву…
– Дмитро?... Данило?... Дем’ян?
Так, пам’ятаю, що минулого разу називала його, але раптом? Хоча чуда не сталося: у слухавці досі тиша.
– Давид? Дамір? Даніель? Демид? – у мене вже відсутні припущення, тож вигадую зовсім фантастичні варіанти. А на тому кінці тиша.
– Ну не знаю я!
А разом з вигуком до голови приходить ще одне, зовсім очевидне:
– Денис?
І нарешті лунає таки й довгоочікуваний «стук».
– Мамцю, це було так просто! Денис! Тебе звати Денис! – веселюся я, і чую фиркання зі слухавки. Коротенький звук, але він змушує мене осіктися і завмерти.
– То ти можеш видавати звуки?!
Стук.
– Але зі мною не говориш?
Стук.
Це й не питання було по своїй суті, а констатація факту. Але він своїм стукотом мені ще й підтвердив це.
– Але ж чому? Невже тобі самому не хочеться поспілкуватися зі мною?
Стук-стук.
– Це означає: хочеться?
Стук.
– Тоді чому ж не говориш?
І така передбачувана тиша у відповідь.
В такому або подібному річищі ми й спілкуємося ще день чи два, я потроху дізнаюся, що він вчиться в одинадцятому класі, полюбляє настільні ігри, його улюблений колір – салатовий, а улюблені гурти Rammstein та Тартак (останнього і я обожнюю).
Можете уявити, з якими потугами мені даються всі ці відповіді?
Про себе ж принципово нічого не розповідаю. Він же не питає?