3

Наступного дня після школи я вже сама огинаюся довкола телефона у сподіванні отримати дзвінок. І він не змушує довго на себе чекати.
– Алло.
Стук.
– А, це ти! Привіт.
Мені ще цікаво, що ж буде далі, тому я починаю допит.
– Ти мене знаєш у реальному житті?
Стук.
– Але я тебе – ні?
Стук.
– Ти мій ровесник?
Стук… Стук.
Що це означає? Так, чи все ж ні?
– Ти не знаєш?
Стук-стук.
Цього разу звучить впевненіше. Висуваю наступне припущення:
– Тобто, ти, скоріше за все, не набагато старший чи молодший?
Стук.
– Старший?
Стук.
– На скільки? Рік?
Стук-стук.
– Два?
Стук.
Отож йому десь сімнадцять. Цікаво…
– Ти вчишся в школі?
Стук.
– В моїй?
А тут лунає тиша.
– Не хочеш казати?
Стук.
– Зрозуміло. Раз не говориш, значить у моїй.
Стук-стук.
І от як це розуміти? Ну та й нехай, цікавить інше:
– Як тебе звати?
Тиша.
– Зробімо так: я буду перераховувати чоловічі імена, а ти стукнеш, коли почуєш своє.
Стук.
– І ти чесно зізнаєшся, якщо я вгадаю?
Стук.
От і добре, тоді починаю:
– Юрко… Вова… Вадим… Демко… Богдан… Андрій… Віталій… Влад… Стас… Назар… Роман… Сашко… Арсен… Євген… Ярослав…Артем… Віктор…
Перераховую усі імена своїх однокласників, проте все – в молоко. Починаю згадувати найдивовижніші імена, але вгадати мені так і не вдається. Тому здаюся:
– Все, я більше не знаю. Наступного разу підготуюся краще.
Стук.
– Як мене звати, ти знаєш?
Цього разу стук звучить так упевнено, ніби говорить: «Само собою!» Ну, я власне, майже й не сумнівалася.

Як думаєте, любі друзі, яке ім’я у загадкового хлопця?