2

Черговий день, червень надворі, я готуюся до випускних іспитів з дев’ятого класу, серйозно готуюся, адже я зау́чка ще та, і мені потрібні мінімум десятки у свідоцтві!
І тут у тиші пустої квартири (бабуся з подружками охороняють лавку біля під’їзду) дзеленчить телефон.
Трохи сердита, бо мене відривають від повторення косинусів і тангенсів, я підношу слухавку до вуха і майже (майже, бо я вихована дівчинка) гарчу:
– Так!
Зі слухавки лунає давно знайоме постукування та шурхіт. Та хай тобі грець!
– Та скільки можна? – вибухаю я. – Якщо це якийсь жарт, то це зовсім не смішно!
З телефону лунає два чітких постукування. Стук-стук.
Що за?...
Я завмираю, не донісши слухавки до важеля. З голови вилітає усіляка алгебра та геометрія, там взагалі, здається, поселяються протяги, які видувають будь-які думки.
Дослуха́юся, проте жоден звук не доноситься до мого вуха.
– Та що, в біса, відбувається?
Стук.
Здуріти можна!
– Я не розумію… – розгублено промовляю я в нікуди.
Стук.
– Це що, такий спосіб поспілкуватися? – тицяю я пальцем в небо, бо уявлення не маю, що можуть означати подібні стуки. Хоча усвідомлення того, що вони-таки щось означають, все ж приходить.
Стук.
– І це означає «так»?
Стук.
– Просто чудово. Я що, спілкуюся з дятлом?
Стук-стук.
– А це має означати «ні»? – мені вже потроху стає весело.
Стук.
– Отже, один раз – це «так», а два рази – це «ні», правильно?
Стук.
– Капець…
Стук.
– Ти теж погоджуєшся? – я вже відверто сміюся над цією ідіотською ситуацією. Та, ніде правди діти, і зацікавлююся теж.
Стук.
– Але чому ти не говориш?
Стук-стук-стук-стук…
Так, точно, на це питання не можна дати відповідь «так» чи «ні».
– Добре, розберімося. Ти не можеш говорити? – припускаю очевидне.
Стук-стук.
– Тобто можеш?
Стук.
– Тоді чому обрав такий спосіб спілкування?
Зі слухавки знову лунає какофонія незрозумілих звуків. Так, питання знову неправильне. Але мене вже цікавить інше:
– А ти хлопець чи дівчина?
І знову торохтіння, яке аж впивається у барабанну перетинку. Та зрозуміла я!
– Добре, ти – дівчина?
Стук-стук.
– Тобто, хлопець?
Стук.
– І чому ти сюди телефонуєш?
Стук-стук-стук-стук…
Та що ж таке?!!!
– Припини торохтіти, інакше я кину слухавку!
Стук-стук.
– Тобто ти не хочеш, щоб я так робила?
Стук.
– А що ж ти від мене хочеш?
Цього разу на неправильне запитання у слухавці лунає тиша. Ну, так хоч легше.
– Я так розумію, ти хочеш поспілкуватися?
Стук.
– Зі мною?
Стук.
– Чи будь з ким підійде?
Стук-стук.
– Я тебе знаю? – чомусь виникає думка, що це хтось з однокласників вирішив познущатися, хоча я ніколи не була предметом насмішок у класі. Просто стояла особняком, не надто бажала брати участь у їхніх забавах – вони просто були мені нецікаві.
Хоча, навіть якби це були давно знайомі мені хулігани, вони навряд чи призналися б.
Стук-стук.
Ну, власне, про що я й кажу!
Мої думки перескакують на інше:
– Чи, може, ти хочеш зі мною познайомитися?
Ми з подружкою часто так робили, набирали невідому композицію цифр, але з початковим кодом нашого міста, і телефонували. Жартували, намагалися познайомитися, діставали людей, загалом. Аж поки не нарвалися на автовизначник номера, після чого я отримала прочуханки від мами, і такі забавки припинилися.
Стук.
– Добре. Знати б ще, навіщо…
Аж тут лунає новий стук – тепер у вхідні двері: то подружка не змогла до мене додзвонитися, тож зайшла додому, щоб витягнути мене на прогулянку. Я швидко прощаюся невідомо з ким та біжу надвір.