БОНУСНА ГЛАВА 1

На восьмий день я починаю всерйоз думати, що вб’ю Безіменного, якщо він усе-таки повернеться. Звісно, я блефую. Така погроза сумнівна, особливо до дракона, який пережив світову війну, самого Люцифера і Фрею Валькір як вершницю. Але останні дні ми прочісуємо околиці Академії, і моє терпіння закінчується швидше, ніж місця, куди цей чорний виродок міг залізти.

Безіменний зник уночі. Просто піднявся з дальнього майданчика, перелетів через вежі, і більше його ніхто не бачив. Ми перевірили болота, північні схили й печери в горах, до яких звір зазвичай навіть не наближається. Я не раз підіймав Жерла в повітря й облітав землі так далеко, що надвечір він уже починав коситися на мене з виразом істоти, яка замислюється про зміну господаря. Лаванна розіслала людей до найближчих застав.

І все це не дало рівним рахунком нічого. І це тривожить. Безіменний ніколи не був взірцем слухняності, але за останні три роки майже не залишав Академію надовго. Він тримався поруч із Жерлом і мною з похмурою впертістю істоти, яка все ще чекає на свою вершницю, хоча весь інший світ уже поставив камінь над її порожньою могилою.

— Якщо він повернеться сам, я його придушу, — кажу Жерлу, коли той вкладається біля відчинених воріт нижнього двору.

Жерл шумно видихає через ніздрі й кладе голову на лапи. Жодної підтримки від нього, тільки осуд в очах.

Зрадник.

Я повертаюся до архіву. Останні місяці тут лежить стільки забороненої гидоти, що Радрер, побачивши мій стіл, спочатку вигнав би мене з Академії, а потім спалив би всю цю залу до демонів.

Тут відьомські й демонічні хроніки, записи про Ліліт, старі трактати про смерть, переходи між світами й душі, які з якоїсь причини не змогли піти далі.

Раніше я вважав подібні тексти маячнею людей, яким нічим зайнятися, а тепер шукаю в них дівчину, яку люблю…

Життя вміє знущатися зі смаком.

Перед очима вже двоїться. Я знову перечитую один і той самий рядок у пошарпаній книзі:

«Душа, утримувана чужою сутністю, не належить ані смерті, ані життю…»

Далі край сторінки випалений.

Я проводжу долонею по обличчю й відкидаюся в кріслі. Очі ріже так, ніби в них насипали піску. Лише на хвилину заплющую їх, думаючи про Безіменного, про Фрею і про те, що завтра доведеться розширити пошуки ще далі на північ.

Мене будить низьке бурчання.

Перша думка: Безіменний усе-таки повернувся. Я розплющую очі й справді бачу його просто перед собою. Величезна чорна морда закриває майже весь огляд. Під лускою тьмяно світяться червоні прожилки, очі дивляться на мене зі звичним невдоволенням. Дракон повільно випускає гаряче повітря з ніздрів.

— Ах ти ж виродок, — виривається в мене.

Безіменний невдоволено кліпає.

Я озираюся й лише тепер помічаю, що перебуваю не в архіві. Навколо стара Академія Бронзових Драконів, така, якою вона була до війни. Цілі вежі ріжуть чисте вечірнє небо, над двором горять ліхтарі, з галерей звисає темний плющ. На посадковому майданчику немає жодного сліду руйнувань, і навіть повітря пахне вологим каменем та болотами так, як пахло багато років тому.

А, це все сон. Знову сон. Ну звісно.

Я три дні шукаю Безіменного і встиг настільки зациклитися на його зникненні, що тепер він мені сниться.

— Навіть уві сні ти примудряєшся псувати мені настрій, — повідомляю дракону.

— А я думала, це виключно моя привілея.

Ніжний, рідний голос лунає збоку. Фрея стоїть за кілька кроків від мене, поклавши долоню на чорне тіло Безіменного.

Вона приходить до мене не вперше. Іноді кілька ночей поспіль. Іноді зникає на тиждень і змушує мене божеволіти, гадаючи, чи побачу я її знову. Але скільки б разів це не повторювалося, перша мить завжди однакова: мені доводиться нагадувати собі, що не можна дивитися аж надто жадібно.

У мене не виходить.

Фрея виглядає так, як я пам’ятаю її до війни: бліда шкіра здається майже порцеляновою в теплому вечірньому світлі, великі карі очі дивляться уважно й трохи насмішкувато. У цьому погляді завжди було щось трохи зверхнє, як у принцеси.

Світло-золоте волосся вкладене м’якими хвилями й зібране біля скронь тонкими шпильками з маленькими камінцями. На ній акуратна сукня кольору слонової кістки із золотистою вишивкою на ліфі й довгими вузькими рукавами. Достатньо дорога, щоб Фрея схвально розглядала себе в дзеркалі хвилин десять, і достатньо витончена, щоб потім запевняти, ніби взагалі не вбиралася.

Ця аристократична нотка була в ній навіть тоді, коли вона стояла по коліна в багнюці й лаялася гірше за деяких вершників.

Зараз багнюки немає. Тільки моя неможлива, прекрасна Фрея і дракон, якого вся Академія безуспішно шукає тиждень.

Вона помічає, як я дивлюся, і підіймає брову.

— Фалгорте, якщо ти продовжиш так мовчки мене розглядати, я почну підозрювати, що виглядаю надто добре. А я ж навіть не старалася.

— Ти завжди так підозрювала.

— Зазвичай небезпідставно.

Ось вона. Не така колюча, як раніше, але все та сама Фрея.

Я підходжу й обіймаю її за талію. Вона встигає тихо вдихнути, перш ніж я притягую її до себе й цілую. Її руки лягають мені на плечі, потім підіймаються до шиї. Губи теплі. Справжні настільки, наскільки взагалі може бути справжнім це дивне місце між сном і чимось, для чого в мене поки немає назви.

Щоразу це жорстоко. Щоразу я отримую її назад на кілька хвилин, щоб потім знову прокинутися без неї.

Але сьогодні Фрея цілує мене інакше. У її рухах немає тієї тихої приреченості, яку я відчував раніше. Коли вона відсторонюється, у карих очах з’являється знайомий блиск, той самий, який колись означав, що вона придумала щось небезпечне й уже вирішила, що впорається сама.

— Якщо ти зустрічатимеш мене так щоразу, мені доведеться вигадати новий спосіб навідувати тебе частіше, — каже вона.

— Саме цього я й добиваюся.

Фрея усміхається, але мій погляд уже повертається до Безіменного.