Епілог. Ескар Фалґорт

Три роки — достатній термін, щоб люди почали брехати собі. Казати, що все загоїлося. Що кров змивається. Що руїни, якщо відбудувати їх заново, стають просто каменем, а не пам’яттю.

Я в такі казки не вірю.

І все ж, коли я приземляюся в Академії Бронзових Драконів, навіть мене на секунду пробирає чимось схожим на мовчазний удар під ребра.

Її відбудували. Вежі знову ріжуть небо. Чорний камінь знову стоїть рівно, а не валяється купою мертвої кладки. Внутрішній двір більше не схожий на братську могилу. На посадковому майданчику товпляться студенти, над дахами кружляють дракони, з вікон тягне музикою, смаженим м’ясом і вином. Хтось уже горлає. Хтось сперечається. Хтось намагається тягти бочку елю самотужки і закономірно програє цю битву.

Схоже на життя.

Сьогодні Академія набита людьми вщерть. Колишні студенти, викладачі, делегації з інших академій, старі бойові товариші, нові обличчя, відьми з Домів, феї в дорогому вбранні, вершники у формі й без неї.

Лаванна виходить заміж тут. У серці Академії. І, звісно, не тихо. Пів Академії любило її ще в ті часи, коли вона була просто професоркою з зірок. Друга половина полюбила вже потім, коли з’ясувалося, що вампірка в директорському кріслі — це не кінець світу, а на диво вдале рішення.

У дворі натягнули довгі полотнища кольору темного вина і бронзи. На стінах горять вогні. Дракони, як завжди, дивляться на все це з виглядом істот, яких знову втягнули в людський безлад.

Я спішуюся. Жерл іде поруч: важкий, спокійний, живий. Безіменний сідає далі, окремо від інших. Як завжди. Він не любить натовп. І не любить нікого надто близько. Крім тієї, кому давно вже мав би перестати належати.

Не перестав...

Я йду через двір, і мене тут же ляскає по плечу знайома рука. Я стримую солдатські рефлекси, щоб не перехопити її і не скрутити.

— Фалґорте! — голос Моргани я впізнаю ще до того, як повертаюся. — Ти, виявляється, пам’ятаєш дорогу назад.

— Насилу, — кажу я і трохи кривлюся, наче від головного болю. — Тут надто шумно.

Вона фиркає. Моргс майже не змінилася і водночас змінилася надто сильно. Все така ж яскрава. Все така ж красива до подразнення. Все така ж жива, гучна, смілива й небезпечна для душевної рівноваги будь-кого, хто стоїть поруч довше двох хвилин. Тільки тепер у неї на руках ще й дитина.

Хлопчик дивиться на мене з такою підозрою, ніби вже розуміє, що я не з тих дорослих, яких варто одразу любити.

— Це Каїр, — з викликом каже Моргс, наче я міг не помітити. — І ні, йому не можна давати кинджал.

Я вигинаю брову.

— Я ще не пропонував.

Моргана закочує очі.

— У тебе все на обличчі написано.

Еш підходить з іншого боку. Все такий самий — легкий, усміхнений, з цією своєю вічною сценічною впевненістю, ніби навіть у натовпі він усе одно знає, де має стояти, щоб виглядати вигідніше за всіх. Мене ця риса в ньому раніше бісила найдужче. Тепер вже байдуже.

— Він просто відчуває небезпечних людей, — каже Еш, забираючи в Моргани сина. — Це в нього від батьків.

— Бідна дитина, — зауважую я.

Моргс тут же усміхається.

— А ти все такий самий приємний, — каже з медовим сарказмом.

Вони хороші разом. Диявольськи хороші. Вона — полум’я, він — повітря, яке це полум’я не душить, а тільки роздмухує так, щоб не згорів увесь дім. Вони одружилися через рік після війни і, мушу визнати, в їхньому випадку я точно не ставив на шлюб. Але помилився. І їхній маленький син — ще одна рідкість. Ще один сніг в Арденсії. Напівкровка: вампір і вершник. Як і сама Моргана. Каїр — маленький живий доказ того, що світ усе-таки вижив не дарма.

— Ти схуд, — тут же каже Моргс, примружуючись. — І виглядаєш як людина, яка три роки поспіль жерла цвяхи.

Я мовчу на це, але Моргана не здається:

— Ти хоч іноді радієш?

— Коли ти мовчиш.

— Отже, ніколи, — вдоволено підсумовує вона.

Зліва лунає сухий, роздратований голос:

— Якщо ця дитина ще раз схопить мене за сережку, я викину його батька з вежі.

Азарія. Хто б сумнівався, що вона все така ж стерва. Азарія стоїть трохи осторонь, у темній сукні, з ідеально зібраним волоссям і таким виразом обличчя, ніби все це свято особисто її ображає. Навіть час не зміг її виправити. Або не захотів.

Поруч із нею — Руї. У чорно-червоному вбранні зі східним кроєм. З трохи лінивою поставою. З усмішкою, яка досі мене бісить. Навіть зараз, коли, здається, сил на шаленство вже не лишилося.

Руї киває мені.

— Ескаре.

— Руї.

— Ти все ще виглядаєш так, ніби не довіряєш навіть гарній погоді.

— Бо не довіряю.

Руї всміхається краєм рота. Азарія закочує очі.

У них немає і не було ні весілля, ні дітей, ні звички пояснювати комусь, що взагалі між ними відбувається. І це, мабуть, єдина форма стосунків, яка їм підходить. Вона все ще отруйна, різка і зла на пів світу. Він усе ще загадковий виродок із вічним виглядом людини, якій відомо щось зайве. І якимось чином вони досі разом. Якщо це взагалі можна назвати романтичними стосунками…

Руї за ці роки встиг зробити те, у що багато хто не вірив. Відкрив на Сході першу нову Академію Східних Вершників. Після Великої Драконячої Скорботи, коли східні дракони загинули, на Сході не лишилося майже нічого — ні старих академій, ні самих східних вершників у колишньому вигляді. Тільки руїни, гордість і прах. Тепер там знову є дракони. Західні, перевезені через пів світу. Є учні. Є новий лад. Є Руї, який чомусь вирішив, що краще возитися зі східними малими вершниками. А міг би… Не знаю. Далі зводити з розуму тутешніх.

— Як Схід? — питаю я.

— Пильно. Уперто. Перспективно, — відповідає він. — Як і я.

— Який жах.

— Тобі б сподобалося.

Я нічого на це не кажу.

Трохи далі, біля сходів, з’являється Саргара. Як завжди, іде так, ніби збирається когось зарізати, якщо її не пропустять добровільно. Ось і ще одна шалена зміна за ці три роки: на ній форма Нефруа, темна, дорога й не надто зручна на вигляд. Сама відьма-напівкровка зухвала, жорстка, пряма. Такою вона була і лишилася. Тільки тепер за її плечима не просто особиста сила, а й посада: Голова варти Нефруа. І так, це не скасовує її спадок Дому Ларрон. Просто Саргара, мабуть, вирішила, що одне не виключає іншого і це можна поєднати, якщо дуже захотіти.