Розділ 80

Моя астральна проєкція вривається назад в Академію, як привид.

Я бачу зруйнований двір. Розламані вежі. Чорні проломи. Палаючі балки. Осколки скла. Кров. Мертвих драконів. Мертвих студентів. Живих, які вже ледь схожі на живих. Бій усе ще триває, але тепер він рваний, ослаблий, майже догорає. Більшості армії вже немає. Не ворожої, не нашої.

Одразу, майже біля головної арки, я бачу Радрера. Він під завалами. Кам’яна плита придавила йому груди і плече. Обличчя в крові. Очі заплющені. Він не рухається. У мене всередині щось обривається так різко, що стає боляче навіть у цьому тілі привида.

— Ні… — шепочу я, хоч він усе одно не чує.

Радрер. Чоловік-кремінь. Людина, яка віддала все, щоб дати нам це вікно. Яка так і не навчилася бути м’якою, але завжди вміла бути справжньою. Найкращий директор, який був у цієї академії. Найкращий батько…

Я не можу зараз зупинитися біля нього. І ненавиджу себе за це.

Зв’язок тягне мене далі.

Я знаходжу Моргану в тому, що залишилося від імпровізованого лазарету. Половини стіни немає. Над нею висять обірвані тканини і дим. Поранені лежать рядами просто на підлозі. Хтось стогне. Хтось уже мовчить. Моргана непритомна. Обличчя бліде навіть для вампірки. На скроні кров. Одна рука перев’язана до плеча. Але, слава Лів, вона жива. Жива.

Я торкаюся її чола астральними пальцями — і провалююся в її сон.

Там світло. Наша кімната в гуртожитку. Та сама, де ми заплітали одна одній волосся і сперечалися про крем від Беллатріс. На столі розкидана косметика. За вікном не війна, а нормальний день. Ричать дракони, сміються студенти, десь у коридорі хтось із кимось лається через чергу в душ. Усе таке звичайне, живе, рідне, що в мене миттю стискається горло.

Моргс сидить на своєму ліжку, підібгавши під себе ногу, і розплутує одну з кіс. Сонячне світло лягає їй на волосся криваво-рудими відблисками. Вона підводить голову, бачить мене і спершу посміхається — за звичкою, автоматично, як посміхалася сотню разів до цього.

Але посмішка майже одразу гасне. Вона хмуриться. Повільно озирається довкола. На вікно. На стіл. На мене. Надто уважно. Надто швидко.

— Фрея? — питає вона. — Ти чого така… дивна?

Її голос стихає. Бо вона це відчуває. Ще не розуміє до кінця, але вже відчуває. Щось не так. Щось надто тихо. Надто правильно. Як буває тільки уві сні або перед бідою.

— Зачекай, — каже вона вже повільніше. — Чому тут так…

Замовкає. Погляд стає гострішим. У неї завжди був швидкий розум. І це шосте чуття, від якого ніколи нічого не сховаєш по-справжньому.

— Це сон? — питає вона різко.

Я не відповідаю. І цього достатньо. Моргана встає так швидко, що ковдра сповзає на підлогу. Підходить до мене впритул. Заглядає в обличчя, ніби хоче витягти правду голими руками, якщо я сама її не дам.

— Що відбувається? — шепоче вона. — Фрея… Що ти робиш?

Я дивлюся на неї й розумію, що зараз зламаюся. Саме тут. Не серед вогню. Не поруч із мертвими. А тут, у нашій маленькій кімнаті, де все ще пахне пудрою, тканинами і її парфумами. Де пахне світом до війни і моєю першою справжньою дружбою в Академії Бронзових Драконів.

Підходжу ближче і обіймаю її. Міцно. Так міцно, ніби хочу втиснути в себе кожну секунду, яку ми не встигли дожити. Вона завмирає лише на мить, а потім обіймає у відповідь. І вже в цих обіймах, у тому, як судомно вона в мене вчіплюється, я розумію: Моргс здогадалася. Ще не про все. Але про головне — вже так.

— Пробач, — шепочу їй у волосся. — Пробач, що не сказала раніше. Пробач, що кидаю тебе з цим лайном.

Вона різко відсторонюється рівно настільки, щоб подивитися мені в обличчя. Її пальці все ще впиваються мені в плечі.

— Ні, — каже вона одразу. — Ні. Навіть не починай.

Я бачу, як змінюється її погляд. Як жах проступає крізь злість. Як вона доходить до цієї думки до кінця.

— Я тебе вб’ю, якщо ти зараз прощатимешся зі мною таким тоном, — шипить вона, і голос у неї вже тремтить. — Фрея, ні. Навіть не смій.

Я сміюся крізь сльози. Зовсім трішки. Жалісно. Майже беззвучно.

— Ось за це я тебе і люблю, Моргс.

— Не треба, — видихає вона. Тепер уже майже благально. — Не треба так говорити. Не треба дивитися на мене так, ніби…

Вона не договорює. Не може. Я беру її обличчя в долоні. Таке знайоме. Рідне. Красиве навіть зараз, коли вона налякана і злиться на мене сильніше, ніж на весь світ.

— Послухай мене, — шепочу. — Ти була першою людиною тут, яка подивилася на мене й не захотіла, щоб я провалилася до демонів. Першою, хто простягнув мені руку не з ввічливості, не з вигоди, а просто тому, що це була ти.

У Моргани тремтять губи. Вона хитає головою, ніби цими рухами може скасувати мої слова.

— Замовкни.

— Ні. Дай мені сказати. Хоча б зараз.

Вона заплющує очі. І на її віях уже блищить волога.

— Ти повернешся, — каже вона, коли знову дивиться на мене. Не просить — наказує. З надривом. З відчаєм. З такою люттю, що в мене серце тріщить. — Чуєш? Ти повернешся до мене.

Я хитаю головою. Зовсім ледь-ледь. І бачу, як по її обличчю тече сльоза.

— Тоді я тебе ненавиджу, — шепоче вона.

— Знаю.

— Ненавиджу, що ти все вирішуєш сама. Ненавиджу, що ти знову тягнеш на собі весь цей клятий світ. Ненавиджу, що не даєш мені допомогти…

Вона говорить зло, рвано, майже давиться словами. А потім вчіплюється в мене знову, ніби справді може втримати. Плаче. Гірко, по-справжньому, як уміє тільки вона.

— Я не хочу без тебе, Фрея, — шепоче вона вже мені в плече. — Не хочу.

Ось тепер мені справді хочеться розридатися. Брудно, голосно, жалюгідно. Але я тільки гладжу її по волоссю, як робила завжди, коли вона бісилася, нервувала чи зривалася. Моргана завжди була трохи емоційніша за мене.

— Ти впораєшся, — шепочу я. — Ти сильніша, ніж думаєш. Завжди була.

— А я не хочу бути сильною без тебе! — зривається вона.