Розділ 79

Люцифер стоїть навпроти нас так, ніби це не лісове узлісся біля палаючої Академії, а його власна тронна зала.

Високий. Темноволосий. У короні з чорного оніксу й темних каменів, які ловлять навіть це мертве світло від пожежі на пагорбі. На ньому довга мантія, важка, як ніч, а чорні крила за спиною розкриті не повністю, але достатньо, щоб зайняти собою все повітря між деревами. Він красивий. По-справжньому. Це жахливо оманлива, моторошна краса. Як у найотруйнішої у світі змії.

Поруч зі мною стоїть Різі. Решта сховані чарами так щільно, що навіть я все ще не відчуваю їх, тільки пам’ятаю, що вони тут. Аша. Жива. Саргара. Керсан. Ротвальд. Бран. Аставія. Тепер тут зібрані всі вісім ниток. Вісім живих точок на карті, яку Люцифер, схоже, вже вважає своєю.

Король демонів дивиться на мене так, ніби ми з ним ведемо не війну, а довгу особисту партію.

— Отже, — вимовляє він м’яко. — Ти все ж наважилася покликати мене сама, Фреє Валькір.

Я тримаю спину рівно, хоча всередині все стиснуте. Мітка на шиї пече. Перстень під одягом здається розпеченим, ніби відчуває господаря цієї війни краще за мене. Я відчуваю навіть нервозність Безіменного, якому хочеться або зжерти Люцифера, або полетіти подалі від нього.

— Ти прийшов, — відповідаю. — Значить, не так уже й упевнений у своїй перемозі.

Він усміхається. Не широко, але від того ще гірше. Так усміхаються ті, хто знає собі ціну і давно звик, що всі інші — лише сходинки на його шляху.

— Навпаки. Я прийшов саме тому, що впевнений. Переможці можуть дозволити собі великодушність.

На пагорбі над лісом щось вибухає. Земля під ногами ледь помітно здригається. Я не озираюся, але серце все одно рветься вгору, до Академії, що там стоїть. Радрер уже почав. Значить, він справді робить це. Справді відтягує на себе генералів. Легіона, Флаймара й усіх інших, кого може.

О Лів.

Люцифер помічає мій короткий погляд у бік заграви й трохи схиляє голову.

— Ти все ще прив’язана до цих стін? — питає він. — Дивно. Вони ж ніколи не були гідні тебе.

— Зате ти, звісно, достойний мене? — фиркаю.

— Більше, ніж вони, — спокійно відповідає він. — Я принаймні не брешу тобі про твою природу. Не ховаю тебе за словами «помилка», «аномалія» й «не повинно існувати». Я бачу тебе такою, яка ти є, Фреє. Три крові — це не помилка. Це велике мистецтво природи. Самих богів. Напівкровки народжуються рідше, ніж випадає сніг в Арденсії. Напівкровки — це діти богині Лів, яку помилково вважають єдиною верховною істотою у світі. Але я ближчий до світу богів, ніж усі смертні довкола тебе, Фреє. Я знаю правду. Ти, трикровка, — не благословення Лів. Ти — дитя Ліліт. Лише вона дозволяє стільком сутностям змішатися в одній істоті.

Люцифер усміхається.

— Ти ж знаєш, хто така богиня Ліліт, Фреє? Якщо мене називають батьком демонів, то її називають їхньою матір’ю. Вона — істота куди могутніша й давніша за мене. Без матеріального втілення. Справжня богиня демонів у світі богів.

Я мовчу. Бо це і є його отрута. Він майже завжди починає з правди, а потім засовує в неї ніж. Він говорить значно майстерніше, ніж Флаймар, який колись теж намагався переманити мене на свій бік, розповідаючи, що демони і феї — це дві гілки однієї й тієї самої істоти. Що ми брати і сестри, які мають об’єднатися проти світу, що нас пригнічує.

Ні. Він зайшов з іншого боку, хоч і намагається вселити мені ту саму істину. Що я така сама, як він і його народ. Що він — єдиний, хто мене розуміє і приймає.

Найстрашніше, що я вірю йому. Я майже впевнена, що він каже правду. І про три крові, і про Ліліт. Можливо, в мені куди більше від демона, ніж хочеться вірити… І все ж я не дозволю цим аргументам зламати мене. Зламати мою волю.

Люцифер повільно переводить погляд на Різі, на порожнечу між деревами, туди, де стоять решта Домів під чарами невидимості.

— Ви можете припинити це, — каже він уже голосніше. — Усі ви. Нефруа. Астейн. Ларрон. Мерр. Кальдер. Бран. Ейрвик.

Він переводить погляд на мене й усміхається, а потім додає:

— Навіть Дешуа, якщо історія все ж вирішила пожартувати й повернути мені цей старий борг у такому… витонченому вигляді.

У Різі поруч зі мною смикається щока. Зовсім трохи. Відьми не наважуються зняти чари. Їх усе ще не видно. Вони ніби завмерли в очікуванні.

— Я не прийшов убивати вас сьогодні, — продовжує Люцифер. — Мені вигідніше інше. Війна вже вирішена. Світ усе одно стане моїм. То навіщо вам помирати за тих, хто валятиметься в мене в ногах за кілька годин? Перейдіть на мій бік. Доми не зникнуть. Навпаки. Ви отримаєте своє місце в новому порядку. Владу. Землі. Право на магію без ланцюгів і страху.

Він робить паузу, даючи словам осісти.

— Ти, Фреє, — каже він тихіше, звертаючись тільки до мене, — могла б стати першою. Не чужою серед фей. Не сумнівною серед вершників. Не незручною серед відьом. А чимось більшим. Єдиною. Поруч зі мною.

Він переконливий. Настільки, що будь я трохи слабшою, трохи молодшою, трохи голоднішою до визнання, я б, мабуть, захотіла повірити йому хоча б на секунду.

— Можливо, навіть… моєю королевою. Трикровка, особливо така сильна й виняткова, варта корони.

Але я вже знаю занадто багато. Поки живі Доми, вони небезпечні для нього. Поки жива я, жива сама можливість правильної восьмивузлової печаті. Люциферові не потрібен союз. Йому потрібна пауза. Один опущений клинок. Одна дурепа, яка вирішить, що чудовисько нарешті заговорило чесно.

Ні. Ніколи.

Я дивлюся йому просто в обличчя і бачу за цією красою просту річ: страх. Добре схований. Розумний. Королівський. Але страх.

Ще один вибух із пагорба. Цього разу ближче до вершини. Небо над Академією спалахує червоним. Радрер тримає слово.

Я повільно видихаю й опускаю плечі, ніби втомилася. Ніби нарешті здалася.

— Добре, — кажу я.

Різі різко повертає голову до мене. Навіть вона на секунду не розуміє, що я роблю. Люцифер дивиться уважніше.