Розділ 78

В узліссі біля Академії тихіше. Не спокійно, ні. Просто тихіше. Звідси все ще видно заграву над вежами. Все ще чути глухі удари, ревіння драконів, тріск порталів і крики. Але ліс з’їдає частину шуму. Дерева стоять чорними стінами, повітря пахне димом і сирою землею, а між стовбурами ховається те, чого не повинен побачити ніхто зайвий.

Ми. Я, Різі та інші спадкоємці Домів.

Точніше, Різі поруч зі мною, а решта сховані чарами так добре, що навіть я, знаючи, де вони мають бути, бачу тільки порожнечу між деревами. Десь там стоять Аша і Жива. Десь там Саргара, Керсан, Ротвальд, Бран і Аставія. Сім Домів чекають. Сім вузлів. Сім відьом і відьмаків, готових ударити, коли все піде в Пекло.

Я дістаю перстень. Час перетворювати мій задуманий план на дію. Ох, цей клятий перстень… Він синій. Тріснутий. Важкий для такої маленької речі.

Різі дивиться на нього без коментарів, але я відчуваю, як її увага стає гострішою.

— Це і є твій великий план? — тихо питає вона.

— Поки не впевнена.

Я більше нічого не кажу. Дивлюся на перстень, стискаю пальці й намагаюся зробити те, чого ніколи в житті не робила. Розбудити в собі те, чого в мені взагалі не повинно бути. Те, про що я не підозрювала більшу частину свого існування.

Фейська магія мені знайома. Вона тепла, світла, жива. Вершницька суть — це не зовсім магія. Це просто… енергія. Вона різкіша, тісніше пов’язана з тілом, з повітрям, з драконом, з інстинктом вчепитися і вижити. А ось третя… третя сидить десь глибше. Як заноза, яку забули витягнути багато поколінь тому, і вона вросла в шкіру, ставши її продовженням.

Я заплющую очі, стискаю перстень і тягнуся всередину себе. До світла. До крові. До пам’яті.

Нічого.

Тільки шум битви вдалині, важке дихання Безіменного десь за спиною і мерзотне відчуття, що я зараз виглядаю повною ідіоткою.

Я розплющую очі. Різі мовчить. І саме її мовчання дратує сильніше за будь-які насмішки.

— Ще раз, — бурмочу я.

— Щойно сталася невидима спроба… чого? — сухо питає вона.

Я не відповідаю. Не зараз. Жодних суперечок і шпильок. Зараз мені треба клято зосередитися. Я знову стискаю перстень. Сильніше. Так, що гострий край упивається в шкіру. Цього разу тягнуся не до магії взагалі, а до видіння. До Райні. До її руки. До стріли. До того моменту, коли вона вирвала з себе відьомську частину й віддала її персню.

У грудях піднімається жар. На секунду мені здається, що зараз щось вийде.

І знову нічого.

Перстень просто лежить у мене в долоні. Холодний. Мертвий. Як насмішка.

— Що б ти не намагалася зробити, феєчко, схоже, що він зламаний, — тихо каже Різі.

— Замовкни.

— Я не знущаюся.

— А звучить, ніби так.

Я злюся. На неї, на себе, на перстень, на Райні, на всіх предків разом. На всю цю історію, яка вирішила звалитися мені на голову. На війну, частиною якої я так неминуче й міцно стала. В Академії горять вежі, Радрер, найімовірніше, просто зараз тягне на себе генералів демонів, а я стою в лісі й намагаюся домовитися з древньою дрібничкою.

У мене тремтять пальці. І раптом я розумію, що все роблю не так. Я тягнуся лише до відьомської крові. Наче вона в мені окремо. Наче можна просто витягти її, не торкаючись решти.

Але я не окремі шматки. Я вся цілком — ця помилка природи. Фея. Вершниця. Відьма. Три крові. Три сили. Одна я.

Я стискаю перстень утретє і цього разу не обираю. Не сортую. Не ділю себе на частини. Просто беру все. Фейське світло. Драконячий зв’язок. Темний глибокий відгук того, що надто довго спало під шкірою.

Жар б’є так різко, що я сичу крізь зуби й ледь не впускаю перстень. Світло спалахує не зовні, а всередині долоні. Синє. Біле. Майже чорне в самій глибині. По шкірі пробігає хвиля мурашок, потім біль, ніби хтось голкою малює мені на шиї.

— Що… — різко видихає Різі.

Я піднімаю вільну руку до горла й намацую там маленьку гарячу пляму. Різі дивиться не на перстень. На мене.

— У тебе мітка, — каже вона дуже тихо. — На шиї.

Я завмираю.

— Мітка?

— Не вдавай дурну, Валькір. Стріла.

У мене всередині все різко йде вниз.

Стріла.

Значить, це не сон. Не помилка. Не гарна теорія. В мені справді була ця кров. Увесь цей час. І щойно перстень відгукнувся — вона піднялася назовні. Я викликала її назад. Я зняла блок. Я проявила те, що моя сім’я ховала стільки поколінь…

Я відчуваю на собі не лише погляд Різі. В лісі ніби стає ще тихіше. Решта, сховані чарами, теж усе зрозуміли. Я їх не бачу, але знаю. Не чую, знов-таки через чари. Але їхній шок ніби висить у повітрі навколо мене.

Різі хмуриться.

— Поясни, — вимагає вона. Не просить. Саме вимагає.

Я дивлюся на неї. На її холодне обличчя. На її надто розумні очі. На відьму з дому Нефруа, яка весь час називала Дешуа порожнечею і помилкою. І в мене немає часу підбирати ідеальні слова.

— Я нащадок Райні, — кажу швидко. — Райні Деш. Від Дешуа. Потім вже Райні Валькір. Вона була не просто феєю. В ній була кров Першого Дому. Відьомська. Але дитину вона зачала від вершника. Так туди домішалася вершницька частина. А це означає… — голос зрадницьки сідає, але я все одно договорюю: — Це означає, що я навіть не напівкровка. Я трикровка.

Різі дивиться на мене так, ніби не може вирішити, хоче вона мене вдарити, вивчити чи замкнути в підвалі для науки.

— Дешуа, — вимовляє вона майже пошепки.

— Так.

— Цього не може бути.

— Повір, я сама не в захваті. — нервовий смішок.

Вона робить крок ближче. В її очах зараз немає звичної зверхньої нудьги. Там надто багато всього одразу. Шок. Лють. Жадібний інтерес. І ще щось, від чого мені хочеться затулити горло долонею.

— Ти розумієш, що це змінює все? — питає вона.

— Різі, пізніше. Зараз мій план у тому, що…

— Ні, не пізніше! — перебиває. — Ти щойно кажеш мені, що ти — жива лінія Дешуа, що Перший Дім не мертвий, не випалений, не замінений, а просто пішов в інше прізвище, і що ви всі там трикровки… і ти кажеш це посеред війни, ніби між іншим?!