Розділ 77

— Не могла ще довше затриматися? — видихаю я, коли Безіменний, важко працюючи крилами, іде вниз до Різі.

Ще секунду тому Легіон висів у мене на хвості, і я вже готувалася отримати в обличчя нову порцію його магії. Але потім між нами спалахнуло відьомське коло, повітря скрутило, як мокру тканину, і Легіона разом із його чудовиськом буквально зірвало вбік відьомською магією. Тепер у нього є справи важливіші, ніж ганятися за мною і намагатися вбити.

Різі стоїть на кам’яному виступі розбитої галереї так, ніби все навколо не горить і не вмирає, а просто шумить трохи голосніше, ніж зазвичай. Волосся розтріпалося, руки вже в крові — не розумію, своїй чи чужій — але підборіддя підняте так само високо й гордо. Навіть тут вона насамперед аристократка, а вже потім бойова відьма.

— Ти маєш бути вдячна, що я взагалі прийшла, — холодно відповідає вона. — Дивно, що тебе не навчили хоча б цього.

— О, звісно. Пробач, що не впала на коліна просто на драконі, у польоті, — закочую очі.

— Наступного разу постарайся.

Чорт, до чого ж недоречно так безглуздо сперечатися, коли навколо все горить, димить і ллється кров… І все ж я чомусь відповіла колючістю. Наче намагаюся врятуватися в ній, створити собі ілюзію безпеки. Хоч на мить повірити, що ми не в пеклі, де знову й знову, знову й знову помирають товариші…

Безіменний приземляється, і я встигаю помітити, як на дворі і сходах уже б’ються відьми. Не поодинці, а групами, зграйками. Там уже миготить Саргара — жива, зла, з мечем у руці, і поруч із нею двоє ріжуть демонів чимось схожим на сірі вітрові леза. Вона працює майже синхронно з ними. Але головне, що вона жива. Це дарує полегшення.

Мені хочеться знати, що всі мої друзі й близькі живі. Але ми й далі в цій вогняній м’ясорубці, і, озираючись, я вже не бачу ні сліду ні Ескара, ні Моргс, ні Руї, ні будь-кого іншого…

— Годі милуватися, Валькір, — цідить Різі. — Чи мені ще й на твого дракона залізти самій?

— На мого дракона? — нерозуміюче вигинаю брову.

Різі дивиться на мене так, ніби я щойно підтвердила її найгірші підозри про вершників і фей загалом і про мене зокрема.

— Невже в Бронзовій тобі забули пояснити, що відьми не літають? — каже вона холодно. — Чи ти волієш, щоб я лишилася тут і героїчно померла на землі?

— Одразу б так і сказала, — фиркаю я й простягаю їй руку. — Давай. Швидко.

— Не командуй мною.

— Тоді залазь повільно і з гідністю. Як тобі завгодно. Демони точно зачекають.

Вона все-таки хапається за ремінь, відштовхується від каменю і спритно опиняється в мене за спиною. Не як вершниця, звісно. Але й не як аристократка, яку вперше в житті відірвали від землі.

— Ти літала раніше? — встигаю спитати, перш ніж дати Безіменному команду на зліт.

— На єдинорозі.

— На єдинорозі?! — мої брови злітають угору. Кляті найбагатші у світі…

Не встигаю закінчити думку, як Безіменний уже рве вгору. Без команди, просто вловивши намір. Як завжди.

— Якщо ми розіб’ємося, — повідомляє Різі мені майже у вухо, — я буду вкрай розчарована.

— Обов’язково врахую.

З висоти бій виглядає ще гірше. Відьми вже встигли прорізати ворожий стрій у кількох місцях, але демонів усе ще надто багато. Портали й далі дихають ними, як ранами. Серед ворожих армій я бачу і фей-зрадників, і відьом-найманок, і навіть деяких вампірів, які підтримують Люцифера. Гібриди теж не закінчуються. Наші дракони тримають небо, наземні загони тримають входи до корпусів. Медники і бронзовики далі б’ються разом.

Праворуч до нас тягнеться крилатий демон зі списом. Я б’ю світлом, засліплюю на мить, а Різі тут же доводить справу до кінця. Її магія зривається з пальців тонкою сріблясто-зеленою дугою. Демону перерізає крило, і він летить униз.

— Візьми лівіше, — коротко кидає вона.

Я не сперечаюся. Відводжу Безіменного, і в наступну секунду в повітрі там, де ми були, вибухає вогняний згусток.

— Ти це відчула?

— Я не тільки красива, Валькір.

Ми б’ємо разом ще раз. Я кидаю ліани вниз, вони чіпляють одразу двох демонів. Один рветься, другий намагається їх спалити. Різі ставить поверх моїх лоз чаклунське коло, і магія демона розвертається назад у нього. Він спалахує так різко, що поруч сахаються навіть свої.

Це працює. Безіменний тримає нас у повітрі, я рву стрій, Різі добиває і прикриває. Удвох виходить куди краще, ніж поодинці. Ненавиджу визнавати це саме про неї, але заперечувати було б безглуздо.

І тут я помічаю Ліру. Не в небі, де я звикла її бачити, а нижче, майже біля самої кам’яної кромки внутрішнього двору. На чужому сірому драконі, точно не на її Мраку. Цей важчий, ширший, летить інакше, без її звичної шаленої різкості. Та й узагалі майже не летить.

Бо не може.

Навколо його задніх лап і хвоста світиться демонічний ланцюг. Не залізний, а магічний. Чорний, з багряними рунами, він врізається в повітря, як капкан, і тягне звіра до землі. Дракон рветься, б’є крилом, намагається вирватися, але його тримає. А навколо них уже зімкнулося півколо ворогів: демони, феї-зрадники, навіть двоє найманців-вампірів, яких я б із задоволенням скинула з фортечної стіни головою вниз.

Ліра тримається в сідлі прямо, але я бачу, як у неї збите дихання. Вона в крові. Поранена. Один кинджал в руці, другий десь загублений. Вона ще відбивається, але це питання дуже малого часу.

— Безіменний, Ссір'тар! — кидаю я.

Він розуміє миттєво. Вогонь виривається вниз широким, лютим струменем. Півколо ворогів спалахує одразу і без права на другу спробу. Хтось встигає закричати, хтось лише закритися руками. Полум’я котиться по каменю, по крилах, по чужих обличчях.

Магічний удар Різі йде не в дракона і не у вцілілих. Одразу в руни. Тонка сріблясто-зелена дуга б’є в ланки, і демонічна пастка тріщить. Один вузол. Другий. Третій. Ланцюг лопається ривком, ніби його перерізали зсередини.