Розділ 76

Легіон сидить на спині свого гібрида так спокійно, ніби небо належить йому. Обличчя красиве, як завжди. Від цього тільки гидкіше.

— Ну, здоровеньки були, Фреє, — каже він весело. — Думав, ти довше протримаєшся без моєї уваги.

— Здохни, — випльовую я й б’ю світлом.

Він відбиває його однією рукою. У нього свій спалах світла, холодніший, потужніший, захисний. Він легко віддзеркалює мою магію. Легіон відповідає миттєво, викидає в мене свою магію, і я відчуваю це за присмаком у повітрі раніше, ніж бачу спалах. Світла, гостра, ріжуча, але якась зіпсована. Сильніша за мою. Значно. Це вже навіть не спалах, а щось більше схоже на холодний вогонь.

Я ставлю щит, і він одразу тріщить.

Усе відбувається божевільно швидко. Удар швиряє мене назад. Безіменний іде вбік, але Легіон уже знову атакує. Його магія йде не хвилею, а точно, як клинок. Він б’є по моїх зв’язках із повітрям, по руках, по зору. Він б’є по моєму дракону, а Безіменний навіть не може прицілитися, щоб окатити його своїм вогнем. Гібрид, на якому летить Легіон, надто спритний. Я відповідаю ліанами, спалахами, всім, що можу зібрати, але між нами прірва. Не в навичці й навіть не в кількості знань. У силі.

Він сильніший. Ненавиджу це розуміти. Зрештою, він фейський генерал, а я й у найкращі часи в Золотій Академії не мала військового звання. Чого ще чекати від такого протистояння?

— Ти завжди була надто вперта, — каже він і завдає ще одного удару.

Мене хитає. В очах на секунду біліє. Щока горить, ніби по ній смугнули ножем. Безіменний сіпається всім тілом, і чудовисько Легіона підходить надто близько, просто над нами. Легіон стрибає й приземляється мені за спину, просто в сідло.

Я б’ю ліктем назад. Він ловить руку. Пальці гарячі, сильні, нелюдськи міцні.

— Я вб’ю тебе, — шипить він мені просто у вухо. — За все.

Я рвуся щосили, і цього разу мене рятує не магія. Безіменний. Він різко йде в штопор, так жорстко, що нас обох зносить. Легіон втрачає опору, і я нарешті вириваю руку, відстібаюся, розвертаюся, вдаряю йому світлом в обличчя майже впритул.

Цього вистачає, щоб відкинути його назад. Він злітає з мого дракона й падає вниз. Хотіла б я, щоб він розбився, але… ні. Перемогою тут і не пахне.

Гібрид підхоплює його в повітрі, і Легіон уже знову в сідлі.

Я програю. І він це знає. І я це знаю. Якби він хотів добити мене просто зараз, я б уже летіла вниз, до Райзера.

— Я вб’ю тебе, Легіон Аль-Меріс, — шиплю я, вкладаючи в цю обіцянку всю свою лють.

Навколо все остаточно валиться. Один із медних драконів горить просто в повітрі. Хтось із молодших оре біля стіни. Земля внизу залита кров’ю і тілами, своїми й чужими, і своїх уже надто багато. Портали й далі плюються новими загонами. Демонів стільки, що будь-яка мотивація продовжувати боротьбу починає звучати як маячня.

У грудях піднімається холодний, липкий відчай.

Невже все? Невже отак, просто числом, м’ясом, вогнем, нас зітруть до світанку?

Легіон знову піднімає руку, і я вже знаю: зараз буде ще гірше. Він уже готує нове заклинання проти мене. Він мене так просто не відпустить… поки не доб’є. Наша сутичка буде не на життя, а на смерть.

І тут повітря змінюється. Не як при демонічному розриві. Не як при магії Люцифера. Не як при моїй рідній магії. Інакше. Воно натягується, дзвенить і вібрує так, що це відчуває навіть Безіменний. Я задираю голову.

На землі академії розкриваються нові портали. Але не чорні, просякнуті демонічним духом. Ці портали різних кольорів: зелених, синіх, фіолетових… Відьомські.

Світло йде по колах, по рунах, по складних старих плетивах, і я розумію це раніше, ніж бачу перших людей, які виходять із них. Відьми. Доми. Їхню магію впізнаєш одразу, всім тілом. Одразу кілька родин, а радше цілі клани, і кожен зі своєю силою, зі своїм візерунком, зі своїм характером.

Першою я бачу Різі. Потім близнючок. Потім холодний силует Аставії. Потужну постать Брана. Спокійного Ротвальда. Керсана. І за ними ще, ще, ще. Їхні люди. Їхні бойові кола. Їхні армії.

Вони прийшли на допомогу.

Навіть Легіон на секунду перестає всміхатися. А я просто дивлюся в небо, яке щойно було чужим, і вперше за весь цей бій роблю вдих так, ніби в нас, можливо, ще є шанс.