Розділ 74

Тривога в Академії звучить, як ламке небо. Спершу тремтить скло у вікнах, потім десь удалині реве дракон, і цей рев підхоплюють інші. Далі все стається надто швидко: двері грюкають, сходами мчить натовп, хтось кричить «усім у двір», хтось уже біжить босоніж, натягуючи куртку на ходу. Я вилітаю слідом за Руи, не встигнувши нормально зібратися. Лише перевзуваюся в зручніші його чоботи.

У двір висипають десятки студентів. Зокрема бронза і мідь. Але серед них і рідкісні агат та інші академії, яких до нас перевели: вугілля, дерево, смарагд. Ті, хто ще вчора шипів один на одного в їдальні, і ті, хто будував плани «поговорити» кулаками. Зараз усі просто дивляться вгору зі страхом і рішучістю в очах.

Небо не просто темне. Воно діряве.

По краю хмар розкриваються розриви. З них виходять демони. Високі, красиві, у формі, з холодними обличчями. У всіх, хто мчить серед хмар, розправлені крила. Найчастіше шкірясті, але в когось і пір’яні. У когось стирчать роги. Рідко миготять хвости. Демони шикуються, як добре навчена армія, готова до нападу.

Нижче, просто на наших землях біля підніжжя академії, спалахують портали. Чорні, щільні. З них виходять нові загони. Крок у крок. Без метушні. Від цього спокою всередині стає гірше, ніж від крику.

— Усім по місцях! — голос Радрера ріже двір. — Драконячі загони в повітря! Земля, тримати входи! Триматися групами!

Натовп вершників розпадається на групи, але повільно. Забагато людей, замало часу. Багато хто вже займає місця в сідлах драконів, ті, хто встиг добігти до загонів. Нас застали зненацька. Ніхто не помітив демонів, що підлітають до академії. Відьми, яких Радрер найняв на службу академії, не засікли магії наближення. А отже, найімовірніше, летаючи демони відкрили портал у повітрі. І зробили це максимально непомітно. Може, вони використали магічні вібрації, які неможливо відстежити. А може навіть… підкупили наших відьом. Не знаю. Я нічого не знаю, і думати про логістику ніколи. Зараз потрібно лише одне: рватися в бій. Відбиватися.

Я намагаюся вихопити своїх, але бачу тільки ривки, чужі спини і обличчя, що перетинаються, як у тисняві. Навіть Руї загубився.

Десь на сходах, що ведуть з підніжжя до нас, уже кричать. Десь чути дитячий плач. Звуки битви розривають простір довкола.

У небі над центральною вежею тримається Легіон. Цього разу він не верхи на зомбі-драконі. Він верхи на величезному й моторошному гібриді. Щось схоже на суміш дракона і грифона. Легіон усміхається. Навколо нього зібраний полк. Трохи нижче, ближче до свіжих порталів, я помічаю Флаймара. Він навіть не намагається приховати нудьгу. Стоїть так, ніби прийшов перевірити роботу чужих рук.

Люцифера поки немає. І це найтривожніше. Якщо тут уже Легіон і Флаймар, значить, головний ще не з’явився.

Безіменний уже поряд. Я стрибаю в сідло без роздумів. Він підіймає крила, і люди відступають самі, бо в дракона немає звички просити дозволу.

— Вгору.

Він злітає, і тільки тепер я бачу масштаб. Демонів багато. Вони забивають небо шарами. Між ними і в небі, і на землі рухаються гібриди. Їх видно одразу, бо вони не схожі ні на людей, ні на демонів. Надто великі. Надто неправильні. Один витягнутий, гнучкий, з вовчими лапами і лускатим хвостом. Другий вріс у панцир, але рухається швидко. Третій іде на чотирьох лапах, і в нього одразу три голови. Решта не кращі.

Дракони академії зі своїми вершниками злітають один за одним. Один гібрид стрибає вгору без крил. Удар. Малий дракон падає. Другий отримує по крилу і зривається вниз. На землі кричать.

Я підіймаю Безіменного вище, уникаючи першої хвилі. Удалині вже в повітрі Жерл. Ескар впізнається по силуету, лінії польоту і по тому, як він тримає висоту. Він віддає наказ жестом. Ліворуч від нього тримають стрій упереміш наші й мідники. Я впізнаю по драконах. І це виглядає правильно. Нарешті.

Я вриваюся в бій.

Вогонь драконів ріже повітря. Закляття б’ють спалахами. Внизу демони роблять усе, щоб прорватися в академію. Наші тримають лінію біля землі. Я кидаю ліани вниз. Вони хапають кількох демонів і тягнуть, розриваючи один стрій. Демони намагаються вирватися. Безіменний робить випад вогнем. Невеликий загін на землі загоряється багряним полум’ям.

Я видихаю, і в цю ж мить у мене летить заклинання. Я ледве встигаю піти, Безіменний розвертається на крилі, і я відчуваю, як жар ковзає по спині, плавить повітря. Внизу вже не розібрати, де свої, де чужі. Усе змішалося в м’ясорубку.

Демони лізуть з усіх боків. З порталів, із розривів у небі, з-за дерев, з-за стін. Їх надто багато. Я бачу, як падає ще один дракон, молодий, рубіновий, з дівчиськом на спині. Вони не встають. Поряд з ними вже троє демонів, і я не встигаю, не встигаю, не встигаю…

Ліани рвуться з моїх рук, хльостають по землі, відкидають одного, другого. Безіменний б’є хвостом, зносить третього. Я беру ще один полк просто попереду в небі спалахом світла і засліплюю їх.

— Тримай стрій! — чийсь крик перекриває гуркіт. Десь ліворуч на землі мідники намагаються вибудувати лінію оборони. Їх тиснуть. Гібрид із трьома головами рве землю перед ними, і стрій розсипається, як сухий пісок.

Крові так багато, що повітря стає липким. Мої пальці тремтять на повідді, але я не можу зупинитися. Якщо я зупинюся, якщо відведу погляд хоча б на секунду, хтось помре. Хтось іще.

Я не бачила такого ніколи. Ні в лісах, ні у вежі, ні в селі Саргари, ні в минулих сутичках. Зараз тут усе, що в них є. Армія. Не загін, не розвідка, а повноцінна величезна й безкінечна армія. Кровожерна й смертельна. Їхня війна прийшла до нас. Не показалася головою. А зайшла в наші ворота цілком. Жахливим чудовиськом, що не лишає за собою нічого живого…

Гібриди, демони-солдати, ті, хто вищі й сильніші за звичних, і ті, кого явно кинули масою, щоб тиснути числом. Вони лізуть, як сарана. Ми відбиваємо одну хвилю, накочує друга. Третя. Я відчуваю, як Безіменний важчає підо мною. Ми обидва вже на межі, а бій тільки почався.