Розділ 73

Каблучка лежить на підлозі біля ліжка так, ніби вона взагалі ні до чого. А в мені ніби хтось перевернув стіл і пішов, лишивши все розкиданим.

Три крові.

Я сідаю і довго дивлюся в темряву, намагаюся вкласти це в голову. Не виходить.

Напівкровки рідкість. Нам це всі твердили. Для когось це «рідкісність», «благословення богині», «диво Лів». Для когось це «помилка», «збій», «незрозуміло, як природа таке допускає». Дві крові в одному тілі вже вважаються дивом… або прокляттям. Я чула, що були ті, хто, дізнавшись про мою двоїсту природу, в Академії фей називали мене «ганьбою традицій». У Бронзовій мене надто довго кликали «феєчкою на гранті». І це ще м’які варіанти.

А тепер виходить, що я взагалі не напівкровка.

Я… хто тоді?

Відьма. Фея. Вершниця. Три в одному. Я намагаюся вимовити це подумки без істерики, але слова все одно звучать як лайка. Це щонайменше абсурдно. Такого не має існувати. Ні в одній легенді. Ні в одному підручнику. Ні в одному сувої із Забороненого архіву, які я переглядала. Ніде не трапляється «три крові». Є змішання двох. Є інші винятки. Є рідкісні мутації. Але щоб одразу три…

Як це називається?

Трибрид? Трьохкровка? Чудовисько? Помилка природи? Добре, що зараз поряд нікого немає, інакше я почула б, як звучить мій голос, коли вимовляю це вголос. Мені стало б ще гірше.

Я піднімаю руку до внутрішнього згину ліктя, туди, де у видінні була мітка в Райні. Шкіра чиста. Немає стріли. Ні плями. Ні шрама. Але від цього чомусь не легше. Бо я розумію, що Райні не просто «сховала мітку». Вона її… витягла. Вирвала з себе. Віддала. Як частину тіла. Як частину душі.

Каблучка. Восьма печатка. Вона ніби окремий шар реальності, зроблений з того, що не можна було лишати в крові нащадків. Якщо Райні вклала в каблучку відьомську частину Дешуа, значить, вона цим могла відсікти її від лінії. Заблокувати. Щоб ніхто після неї не міг «світитися» стрілою і притягувати все це до себе. І все одно… все одно воно десь усередині лишилося. Тихим відлунням. Як вузол під шкірою, якого не видно, але він є. І часом болить.

Це вбивчо шокує і водночас відповідає на багато моїх питань. Ось чому я бачу видіння про Райні. Ось що мав на увазі Люцифер своїми загадками, коли навідувався до мене. Ось чому всі нещастя Семи Домів тягнуться до мене, ніби інстинктивно.

У мене в голові спливає обличчя відьми з видіння. Смаглява, спокійна, надто впевнена. Стріла на шиї, як знак приналежності. І те, як вона дивилася на Райні: не як на людину, а як на ресурс. На потрібну деталь. На частину механізму.

Райні пожертвувала міткою. Заради ритуалу. Заради того, щоб Люцифер… не повернувся. І якщо все було зламано, якщо каблучка виявилася розбитою…

То що, болотяні демони, пішло не так?

Останнє видіння на це так і не відповіло. Я дивлюся на підлогу. Каблучка лежить там, де впала. Синя луска, тріщина. І в мені піднімається така тиха, мерзотна злість, що від неї холодно. Очевидно, що зараз печатка зламана. Розповзлася. Каблучка дійшла до мого батька, очевидно, у спадок, бо Райні мій далекий предок. Вона лежала тут під носом. У коробці зі сміттям, ніби це просто зламана дрібничка.

Батько.

Я на мить заплющую очі. Мені не хочеться знову про нього думати. У мене й так забагато мертвих і живих проблем.

Я різко встаю, босими ногами відчуваю холодні дошки. Серце все ще б’ється надто швидко, але тепер це не страх. Це потреба. Мені треба комусь сказати. Зараз. Бо якщо я лишуся сама з цією думкою, вона розростеться і розірве мені голову.

Але кому?

Ескар. Звісно. Єдиний, кому я довіряю настільки, що можу сказати навіть те, від чого нудить. Але Ескар зараз зайнятий. Він сам попередив. Якщо він не в залі у Радрера, то в патрулі. Якщо не в патрулі, то в логістиці. Або робить щось для Чорного Полум’я. Ескар тягне на собі надто багато останнім часом, але зараз не час про це думати. Я просто… не можу відірвати його прямо зараз. Пізніше. Я обов’язково скажу йому, але пізніше, коли він звільниться.

Моргана? Моргс би мене вислухала. Як завжди. Я без докорів сумління називаю її найкращою подругою, і недарма. Моргс би спершу вилаялася, потім зажадала вина й плану, а потім сказала б щось дивовижно точне. Але Моргс на побаченні. І, чесно, хай хоч хтось сьогодні поживе як нормальна людина.

Залишається…

Руї.

Мій східний дурень. Мій нахабний «кіт» у людському тілі. А якщо точніше, дракон. Той, за ким я ще недавно ридала так, ніби з мене вирвали пів нутрощів. А потім він повернувся живий і ще й пожартував.

Так. Руї.

Я навіть не встигаю нормально переодягтися. Хапаю плащ, абияк заплітаю волосся, піднімаю каблучку з підлоги і стискаю в долоні, щоб не загубити. Вилітаю з кімнати.

Чоловічий гуртожиток зустрічає мене важкою тишею і запахом диму, поту та лікарських трав. Лазаретні аромати переслідують нас, як прокляття. Кімната Руї на другому поверсі. Я піднімаюся, перескакуючи через сходинки, і влітаю в коридор.

Я так поспішаю, з цим роєм безумних думок у голові, що зовсім забуваю про етикет. Про те, що взагалі-то спершу прийнято стукати. Двері розчиняються, і я заходжу так різко, що навіть повітря в кімнаті ніби здригається. І зупиняюся.

Бо Руї не сам. І бо його губи зараз зайняті.

Азарія сидить спиною до дверей, її пальці вчепилися в комір його сорочки так, ніби вона або цілує його, або зараз вирве йому горло. Руї цілує її так, як уміє: ліниво, впевнено, ніби в нього немає ні проблем із пам’яттю, ні війни навколо.

У мене мозок робить коротке «вау».

— О.

Це все, що я видаю. Азарія відскакує так, ніби її вдарило струмом. Щоки миттєво спалахують, що взагалі-то фізично неможливо для людини, яка по життю схожа на крижану скалку. Вона хапає найближчу подушку і жбурляє в мене.

Я ледь встигаю ухилитися, але подушка все одно чіпляє обличчя. Це настільки абсурдно, що я навіть не лаюся.