Розділ 72

Каблучка лежить у мене на долоні, як уламок чужого життя. Синювате плетиво схоже на драконячу луску. Край розколотий, метал (якщо це взагалі метал) рваний, але річ усе одно тримає форму. І тримає погляд. Такі штуки не роблять просто так і не ховають у коробці поруч зі стрічками та ключами.

Я злюся на себе, бо розумію очевидне надто пізно. Минулого разу я рилася в батьківському «спадку» на нервах, ніби в попелі після пожежі. Перебрала верхнє сміття і вирішила, що нижче нічого важливого бути не може. А каблучка лежала глибше. Чекала. І, схоже, не лише на мене.

Кай.

Тоді він не виглядав просто «божевільним». Його ламало. То тягнувся до коробки, то шарахався від неї, ніби всередині було щось, що обпікає. Я думала, справа в самому вмісті. Тепер розумію: справа в цьому.

Я піднімаю каблучку ближче до обличчя і стискаю сильніше.

Спершу вона просто тепла. На мить я навіть встигаю подумати, що це мої пальці після магії. Потім тепло стає чужим. Надто швидким, надто впевненим. Воно розганяється по шкірі, ніби під плетивом прокидається крихітне серце.

— Ну що ти… — шепочу я, але голос глухне.

Каблучка різко нагрівається, і я вже не тримаю її, а ніби тримаюся за неї. Жар іде в долоню, в кістки, вище по руці. У голові темніє. Повітря навколо густішає, знайоме й незнайоме водночас. Магія тут не світла, не демонічна, не фейська і не відьомська. Вона якась третя. Ніби з іншого світу.

Спалах б’є просто в очі.

Я ахаю й хапаюся за край ліжка, але підлога зникає. Стіни щезають. Кімната складається, як паперовий будиночок. І вперше за довгий час я не Райні. Я не всередині неї. Я просто… поруч. Тінню біля чужої сцени, як привид.

Це видіння. Я знову бачу їх. Одразу.

Райні й Едгар стоять у саду. Герцогському, вивіреному і надто красивому. Ліхтарі дають м’яке світло. Доріжки рівні. Усе це схоже на декорацію до мирного життя, яке їм не дісталося. Я пам’ятаю, що Райні вийшла заміж. Але не за Едгара, а за іншого. Щоб подарувати дитині краще, безпечніше життя.

До речі про дитину… Райні на останньому терміні. Це видно без підказок. Живіт важкий, тканина натягнута, рухи обережні. Вона тримає долоню на животі, щоб не втратити рівновагу. Обличчя бліде, але вперте й живе.

Едгар поруч. Він напружений, злий на світ, але не відходить ні на крок. Дивиться на неї так, ніби готовий перегризти горло будь-кому, хто скаже їй зайве слово.

А навпроти них стоїть відьма. Лісова. Красива й небезпечна саме тим, що не намагається здаватися ні тим, ні іншим. Смаглява шкіра, темне волосся, темні очі. Рухи спокійні, але до біса самовпевнені. Ніби найтемніша донька Лів спустилася на землю й удає людину.

На шиї в неї родимка. І… о, болотяний демон. Ну звісно ж. Це стріла.

У мене холоне всередині.

— Райні Деш, ти мусиш допомогти, — каже відьма.

Райні відповідає не одразу. Ковтає повітря, ніби воно дряпає горло.

— Я вже допомогла, — тихо каже вона. — Я стежила за Люцифером. Я вийшла заміж. Прийняла закони Конклаву. Я…

— Цього мало, — обриває відьма. — І ти це знаєш.

Едгар робить крок уперед. У голосі сталь.

— Не підходь до неї.

Відьма переводить на нього погляд, і Едгар замовкає, але не від страху, радше з обережності.

— У ній тече кров Першого Дому, — каже відьма. — Ви надто довго намагалися це сховати.

Райні злиться.

— Сховати? Я стільки зробила для вас, для Конклаву! — в її голосі неймовірна лють.

Але відьмі байдуже до цієї емоції.

— Покажи мітку, — раптом вимагає вона.

Наказ звучить так, що я сама показала б будь-що після цих слів.

Райні важко видихає, робить паузу, а потім закочує рукав. На згині ліктя, на внутрішньому боці руки, у неї така сама родимка-стріла. Чітка. Акуратна. Та сама мітка, яка у моїх видіннях завжди виглядає важливішою за кров і біль.

І мене накриває ударом, коли я це бачу. Ось що мав на увазі Едгар. «У тобі дві крові» не про вершницю й фею. Це про фею й відьму. Про Деш. Про Дешуа. Про Перший Дім, який у наш час називають то «помилкою», то «порожнечею», то «не існує».

Райні. Деш. Потім Валькір.

А я…

Думка про «три крові» встигає лише майнути й зірватися, бо видіння не дає ні секунди на спокійну істерику.

Відьма дивиться на стрілу в Райні так, ніби це ключ до замка.

— Райні, — каже вона. — Ти ж знаєш. Давно знаєш. Нам потрібно пожертвувати.

Райні не відступає. Вона виглядає так, ніби вже давно живе в режимі «пожертвувати», просто раніше не знала чим саме.

— Я пожертвую, — відповідає вона.

З-поміж складок тканини вона дістає маленьку річ.

Синю каблучку. Ту саму.

Серце в мене провалюється, хоч я тут лише привид. Ці троє навіть не дивляться в мій бік. Мене для них точно не існує.

— Це мій зачарований артефакт, — каже Райні й тримає каблучку так обережно, ніби вона може тріснути від зайвого слова. — Я знайшла спосіб вкласти в нього частину себе. Не фейську. А нашу. Відьомську. Істинну кров Дешуа.

Відьма не кліпає.

— Дивись.

Райні підносить каблучку до згину ліктя. До стріли. І повітря навколо її руки тремтить, як перед ударом блискавки. Каблучка починає світитися синювато-білим світлом, холодним, як глибина води.

Стріла на шкірі ніби витягується в це світло. Не зникає плямою. Виходить нитками, тонко, точно, ніби її витягають із самої крові. Райні здригається, спирається долонею об стовбур поруч, на мить втрачає рівновагу. Едгар рветься до неї, але завмирає, розуміючи, що не має права заважати.

На її руці лишається чиста шкіра. А каблучка світиться сильніше. Райні простягає її відьмі. Пальці тремтять, але рука не відступає.

Відьма бере. І я бачу, як у неї горять очі. Не радістю, а чимось страшнішим. Жадібним, голодним полегшенням людини, яка нарешті тримає потрібний інструмент.

— Підійде, — каже вона.