Розділ 71

Я не одразу стираю з обличчя це тепле, дурнувате щастя.

— Моргс, невже побачення закінчилося так швидко?

Але за дверима не вона. Точно. Навіщо Моргані стукати? Хоч це й прояв банального етикету, останнім часом вона так не робить. Це ж і її кімната теж.

Там стоїть Кай.

Усмішка зникає сама.

Він виглядає дивно. Надто блідий. Під очима тіні, ніби після дуже довгої безсонної ночі. І все ж він тримає свою звичну охайну півусмішку, наче все під контролем.

— Можна? — питає він.

Я не рухаюся.

— Залежить, навіщо.

Перед очима знову постає той поцілунок, який усе зіпсував. Який ледь не розвалив мої стосунки з Ескаром. Що б тоді не керувало Каєм, я досі не можу цього пробачити. Поцілунки без згоди я точно викреслюю зі свого життя. Вони майже ніколи не приносять нічого доброго. Починаючи з Легіона і закінчуючи цим.

Кай ніби збирається сказати одразу кілька фраз, але не знає, з чого почати. Побачивши його таким розгубленим, мені майже шкода його. Але злість не зникає.

— Я ненадовго, — тихо каже він. — Мені треба поговорити. І… вибачитися.

— Ти вже вибачався, — відповідаю рівно. Голос виходить холоднішим, ніж я планувала.

Його погляд на мить чіпляється за поріг, ніби за межу, яку він сам боїться перейти. Пальці тремтять не показово, а по-справжньому. Він повільно киває, ніби приймає правила.

— Я тоді неправильно тебе зрозумів. У саду. І я… — він ковтає, — я не мав права.

Це звучить щиро. Мені майже хочеться пробачити й заспокоїти його. Але я не даю собі здатися так швидко. Йому варто засвоїти урок. Та й… чесно кажучи, зараз Кай виглядає якось не так. Підозріло. Підозріліше, ніж завжди. Це насторожує. Саме тому я не поспішаю пом’якшитися.

— І? — питаю.

Кай робить вдих, ніби пірнає. Він зачиняє за собою двері й робить крок уперед.

— Ти занадто близько підійшла, Фрея.

Оце вже щось нове. Я вигинаю брову.

— До чого?

— До правди, — відповідає він і одразу кривиться, ніби від болю. Не від моїх слів, а від своїх. Це справді дивно. Я відчуваю, як напружуються плечі. Як ми від поцілунку перейшли до цього?

— До правди? Про що? — я примружуюсь.

Він різко хитає головою.

— Ні. Я… я не хочу. Я взагалі… — у нього ламається дихання, — не хочу цього.

«Цього». Це вже точно не про поцілунок. І не про вибачення. Кай раптом притискає долоню до скроні, ніби туди вбили голку. Пальці біліють. Обличчя на секунду стає чужим. Порожнім, без його звичної м’якості.

— Кай? — кажу жорсткіше. — Що з тобою?

Він намагається всміхнутися, але виходить криво.

— Просто важка ніч.

І тут його погляд ковзає глибше в кімнату. На ліжко. На коробку. На батьків «спадок», який я тепер тримаю в себе, як проклятий якір. Кай робить крок уперед. Я перекриваю прохід.

— Не смій, — кажу тихо. — Навіть не підходь.

Не знаю, чому реагую саме так, але це чистий інстинкт. І він здається мені правильним. Я відчуваю, що не можна підпускати Кая до коробки. Що б там не було, воно дивно на нього впливає. Я бачу його погляд. Лопнуті судинки в очах. І те, як він сильніше морщиться від болю, дивлячись саме туди.

Я стою перед ним майже в бойовій готовності. Кай завмирає так різко, ніби наткнувся грудьми на невидиму стіну. І шепоче, майже по-дитячому:

— Воно тут.

— Що «воно»? — я тоном вимагаю відповіді.

О Лів, мені це вже зовсім не подобається. Поведінка Кая не просто підозріла. Вона загрозлива. Я не знаю, що він приховує, але що б це не було, воно небезпечне.

Кай заплющує очі, ніби намагається втримати себе в голові.

— Я не хочу, — повторює він, і від цього тільки гірше. Бо я йому вірю.

А потім я бачу метал. Під полою його куртки з’являється швидкий, ледь помітний блиск. Кай рухається незграбно, ніби намагається сховати руку, але виходить погано. На мить лезо виринає назовні.

Кинджал.

Тонкий. Вузький. Чорний, як мокрий обсидіан. Кай дістає його повністю. По обуху рунна насічка, надто давня і надто «не наша». Не академічна. По візерунках, аурі й рунах я розумію, що вона демонична. Навіть давньодемонична. Як ті руни в печері, як та магія, що вбиває наших драконів.

Він наче активує зброю, і мене одразу накриває хвиля цієї магії. Вона дуже потужна. Така, що точно вб’є навіть Безіменного. Не кажучи вже про просту напівфею.

Я готова сперечатися: одного дотику цього леза вистачить, щоб мене не стало.

— Кай, — кажу дуже чітко. — Кинь. Зараз же.

Він піднімає на мене очі, і в них одночасно паніка й порожнеча. Наче хтось дивиться з нього, а він сам замкнений десь усередині.

— Стій на місці, Фрея, — видушує він. — Не смикайся.

— Ти прийшов убити мене? — питаю тихо.

Він тремтить усім тілом.

— Я прийшов… — він не договорює. — Я мушу.

І кидається. Це ривок хижака і водночас ривок людини, яку штовхнули вперед. Я відсахуюся. Кинджал проходить повз плече і з сухим стуком втикається у спинку стільця. Я створюю спалах світла. Коротко й різко, просто в обличчя, щоб збити йому темп хоч на мить. Кай ричить, але не зупиняється. Рухи зірвані, надто швидкі для «милого хлопця з вежі». Чужі.

Ми зіштовхуємося. Я б’ю його ліктем у бік. Він ловить моє зап’ястя так міцно, ніби це лещата. Кинджал знову йде вгору. Я відчуваю запах металу і щось гірке з присмаком сірки й паленого. Так, мабуть, пахне ця магія.

— Кай! — викрикую я. — Отямся! Досить!

І в цю мить у двері зовні з силою врізаються. Один удар. Другий. Третій. Двері не піддаються, хоча ніхто їх не замикав. По дереву пробігає тьмяне рябіння, тонке, як плівок на воді. Закляття. Демонічна печать. Проста, але міцна.

Кай зачарував двері, замкнувши нас удвох. По спині проходить холодне розуміння. Він не просто «прийшов». Його готували.

Ззовні чути зле й уривчасте:

— Фрея! Відчиняй!

Рея. Ще один удар, уже значно потужніший, ніби в дерево врізалися всім тілом. Двері тремтять, але тримаються, ніби їх утримують не петлі, а чужа воля.