Розділ 70

Після кола пихатих, сварливих і зверхніх відьом академія прямих, грубих і вже рідних вершників здається мені раєм.

Я сиджу на ліжку, підібгавши ноги, і дивлюся на коробку з батьковим «спадком» так, ніби вона може сама зізнатися, чому досі не дає мені спокою. У кімнаті тихо. Моргс немає. Вона пішла на побачення з Ешем і, судячи з того, як ретельно фарбувала губи перед виходом, повертатися найближчу годину не збирається. Добре. Я щиро за неї рада. Хоч хтось у цій історії отримує не лише прокляття, а й поцілунки.

Я думаю про Дешуа. Про те, як Аставія вимовляла це ім’я так, ніби це не легенда. Ніби це щось реальне, просто ми вперто не бачимо. Думаю про Різі, яка блідла і обличчям, і тоном, коли про це зайшла мова. Думаю про те, що провал ритуалу б’є не лише по плану. Він б’є по впевненості, що давня магія взагалі хоче нам підкорятися.

У двері стукають.

Серце робить той жалюгідний, зрадницький ривок, який воно робить лише через одну людину. Я вже відчуваю, що це він.

— Заходь.

Ескар входить так, ніби й сам не хоче виглядати надто поспішним. Але я бачу. По тому, як швидко він зачиняє за собою двері. По тому, як одразу шукає мене поглядом, а не оглядає кімнату. По тому, як на мить його обличчя стає іншим, не капітанським, не зібраним, а просто його.

— Ти сама, — каже він.

— Моргс з Ешем, — відповідаю я. — І якщо ти зараз скажеш щось осудливе, я все одно за неї порадію. Любов потрібна навіть під час війни.

Кутик його рота ледь помітно сіпається.

— Я не настільки безсердечний.

— Ні, — тихо погоджуюся я. — Не настільки.

Він теж це знає. «Любов потрібна навіть під час війни». Ми обоє з цим згодні, бо самі так живемо.

Вершник підходить ближче. На ньому форма для вильотів, ніби він щойно вирвався з чужих стратегій, звітів і безкінечних розмов про Люцифера. Але його очі вже не там. Не в залі директора, не на нараді, не в Чорному Полум’ї й не в печатях. Тут.

Зі мною.

— Як ти? — питає він.

Після всього це настільки дурне питання, що мені хочеться засміятися. Або розплакатися. Або впасти обличчям у подушку і скасувати фінал нашої історії.

— Жахливо, — кажу чесно. — Але краще, ніж учора.

Він киває так, ніби це вже перемога.

— У мене приблизно так само.

Я дивлюся на нього і раптом розумію, як виснажливо його не бачити, не торкатися, не підходити. Не дозволяти собі просту слабкість: хотіти, щоб мене просто обійняли, а не відправляли рятувати світ.

— Ескар, — видихаю я.

І цього досить.

Він сідає поруч, надто близько для правил. Його долоня лягає мені на шию, тепла, важка, жива. Він торкається так, ніби досі не вірить, що може. Ніби після всіх наших обходів і недомовок йому все ще треба дозвіл.

Ліве, як же мені цього бракувало, поки я була в роз’їздах! Поки бігала від однієї відьми до іншої й намагалася зв’язати всі Сім Домів! Поки слухала їхні сварки й шукала дипломатичні ходи!

Я сама скорочую останню відстань.

Поцілунок спершу виходить тихим. Майже обережним. Ніби ми обоє перевіряємо, чи не зникне це знову, якщо зробити різкіше. Але потім у мене в голові спалахує все разом: вежа, кров, ревнощі, його холод, його руки, той вечір у дворі, коли мені здавалося, що я здохну не від демонів, а від власних почуттів. І село Саргари, і страх смерті, і це примирення.

І обережність закінчується.

Я запускаю пальці йому у волосся, тягну ближче, і він одразу відповідає вже не м’яко, ніби теж занадто довго тримає себе на ланцюгу. Його долоня ковзає нижче, на талію, притягує впритул. У грудях усе стискається в щасливий вузол.

— Оце, — шепочу я йому в губи, — набагато корисніше за поради Різі.

Він тихо всміхається, майже торкаючись моїх губ.

— Взагалі-то це єдиний спосіб змусити тебе замовкнути.

— Яка самовпевненість.

— Я ж капітан.

— Ти неможливий.

— Зате твій, — відповідає він, і це звучить так спокійно й просто, що в мене на мить вибиває повітря.

Мій.

Прокляття Лів. Іноді одне слово страшніше за будь-яке «кохаю».

Я притуляюся лобом до його лоба і заплющую очі. На секунду все стає простим. Є його дихання. Є моя долоня на його грудях. Є ця дурна кімната гуртожитку з надто вузьким ліжком і надто тонкими стінами. Є ми. Нарешті не воюємо одне з одним, не підозрюємо й не ревнуємо.

— Коли все закінчиться, — тихо кажу я, — я хочу хоча б один день, де ніхто не намагається нас убити.

— Один? — хмикає він. — Надто скромний запит.

— Я реалістка.

— Неправда. Ти мрієш занадто широко.

Я всміхаюся і грайливо плескаю його по грудях.

— Мрії ж мають інколи збуватися.

— Можливо, таки інколи.

Я знову цілую його, бо в мене вже не лишається слів. Лише серце, яке поводиться як у захопленої першокурсниці.

Коли ми все-таки відриваємося одне від одного, він проводить великим пальцем по моїй щоці. У його погляді з’являється та м’якість, яку він так рідко показує, що від неї в мене щоразу щось ламається всередині.

— Мені треба ненадовго піти, — каже він із явним невдоволенням, ніби ненавидить ці слова. — Радрер попередив. Щось по охороні.

— Звісно, — зітхаю я. — Світ не може просто дати нам пів години спокійно побути удвох.

— Увечері я заберу тебе, — обіцяє він. — Прогуляємося. Без відьом, Домів, війни й ритуалів. Навіть без Ліри.

— І без Люцифера?

— Не обіцяю так масштабно.

Я усміхаюся.

— Добре. Тоді мене влаштує хоча б відсутність Різі й Ліри.

— Це вже звучить реально.

— І ще бажано без Саргари. Я її люблю, але тягнути її на побачення означає тотально зіпсувати його.

Ескар тихо сміється. Він підводиться, але перед тим, як піти, ще раз нахиляється і швидко цілує мене, ніби ставить особисту печать на найближчі години.

— Не відчиняй двері підозрілим людям, — каже він.