Розділ 69

Місяць пролетів так, ніби його проковтнули.

Учора я висіла над океаном на крилах, які виросли з відчаю. Учора на піску Моріана ще була кров Клина. Учора Різі Нефруа дивилася на мене так, ніби я незручна змінна в її ідеальному рівнянні. А сьогодні на календарі вже інший аркуш, і війна досі буденна, як розклад занять.

Але дещо змінилося. За цей місяць ми зібрали всіх.

Сім Домів. Сім вузлів. Сім ниток, які мають знову стягнути печать, що тримає Люцифера на ланцюгу. Звучить просто, аж смішно. Насправді це був місяць біганини по мапах, руїнах, чужих маєтках і чужій гордості. Високій, крихкій, інколи такій гострій, що об неї можна порізатися.

Перший Дім лишався дірою в ланцюгу. Вигорілою порожнечею. Дешуа, Дім Нічного Вогню. «Помилка», за словами Різі. І все одно його ім’я висіло між рядками. Ми його не знайшли, бо його нібито не існує. Замість нього були Нефруа.

Різі була спадкоємицею не лише крові, а й звички тримати світ у кулаку, не напружуючи пальців. Вона швидко стала центром, хоча інколи ввічливо робила вигляд, що центр їй не потрібен. У Нефруа був ресурс на все: людей, артефакти, інформацію, нахабство. І та особлива впевненість, яка з’являється, коли за спиною століття влади.

Я й далі не знала, чи подобається вона мені бодай трохи. Але знала інше: якби Різі жила в моєму гуртожитку, вона б, імовірно, переписала всі правила гуртожитку на своє ім’я.

Другий Дім називався Астейн, Дім Піску і Крові. Його спадкоємицями були однояйцеві близнючки Аша і Жива. Вони приїхали разом. Аша гостра, балакуча й швидка, як удар по щелепі. Сміялася там, де іншим хотілося молитися, і все перетворювала на гру, доки я не побачила, що цей сміх є бронею. Жива була її протилежністю: мовчазна, зібрана, з очима кольору пустельної ночі. Вона нікому не погрожувала. Аша могла сперечатися з Різі, жартувати з її титулів, виводити з себе половину відьом з інших Домів. Жива просто дивилася на всіх з приємною на диво прохолодою.

Третій Дім, Ларрон, давно втратив своє справжнє прізвище. Для мене це просто дорога серцю подруга Саргара. Ларрон колись називали Домом Сірих Вітрів. У Саргари мало що лишилося від того, яким він був. Але в цьому ми з нею ще більше схожі, бо мій рід теж колись був великим і багатим. Поки батько все не зіпсував. Тож між нами з відьмою знайшлося ще дещо спільне.

Відьма тепер трималася інакше. Не спокійніше, але точніше. Ніби після Моріана в ній з’явився внутрішній компас: що важливо і на що байдуже. Її гордість уже менше скидалася на підліткову. Але вона все ще ненавиділа Різі. Це було стабільно.

Четвертий Дім, Мерр, Дім Глибинної Води.

Керсан повернувся не тією людиною, яку тягнули демони. Ззовні він лишався благородним, вивіреним, з манерами, що вчать поколіннями. Але в рухах з’явилася обережність. Погляд став глибшим. Керсан був єдиним спадкоємцем, і Дім Мерр тримався за нього так міцно, як тримаються за останню опору.

П’ятий Дім, Кальдер, Дім Білого Попелу.

Ротвальд Кальдер був чоловіком тридцяти п’яти років, і в ньому одразу відчувалося те, що молодим ще не стало звичкою: втома, перетворена на професіоналізм. Він не був «юним спадкоємцем», не був романтичним героєм і точно не намагався подобатися. Його голос був рівний, руки сильні, погляд спокійний, як у людини, яка бачила палаючі міста і навчилася робити висновки швидше за емоції. Він говорив мало. І найдивніше: поряд із ним навіть Різі ставала тихішою. Обережнішою. Ніби розуміла, що цей чоловік не грає в титули.

Шостий Дім, Бран, Дім Вугілля і Клинка.

У них була неймовірно велика родина. Брани приїхали делегацією, як маленька армія: брати, сестри, кузени, і кожен по-своєму вважав себе важливим. Головного спадкоємця, не повірите, звали Бран. Він виглядав як той, хто з дитинства звик, що на нього дивляться, коли треба вирішити, кого бити першим.

Він був потужний, прямий, гучний. У них у родині все було про силу й зброю, про «ми тримаємо лінію». Вони сперечалися найчастіше, але билися рідше за всіх, бо їхній Дім і так був постійною боротьбою за місце.

Бран поважав Саргару. Він бачив у ній бійця, а не бідність. Тому вони взаємно недолюблювали Різі.

Останній, сьомий Дім, Ейрвик, Дім Чорного Льоду.

Аставія Ейрвик приїхала останньою. Вона була тиха, але не боязка. Тонка, холодна, вивірена до міліметра. Її манери були бездоганні, але не «аристократичні», а точні. Вона усміхалася рідко. Слова добирала так, ніби кожне потім можна буде використати в суді.

У її присутності розмови ставали коротшими. І я розуміла, навіщо Дім Чорного Льоду в ланцюгу. Не все тримається вогнем і вітром. Інколи печать тримається тим, що не дає емоціям спалити структуру.

Якщо чесно, Аставія лякала мене навіть більше, ніж Різі. А це ще треба постаратися.

Семеро. Сім Домів. Сім головних спадкоємців, хоча фактично вісім через близнючок (І ще більше, якщо порахувати усіх Бранів). Вони були різні: сильні, слабкі, тихі, гучні, милі, страшні. Хтось дивився на Саргару зверхньо. Хтось зневажав Нефруа за те, що вони «надто багаті». Хтось боявся Ротвальда так, ніби він уже був частиною легенди. Хтось, навпаки, намагався довести, що легенда це він.

А я стояла серед них і думала просту річ: печать не зліпиться з титулів. Вона робиться з вибору. І, на щастя, поки що всі Сім Домів зробили правильний вибір. Запечатати Люцифера знову. Знищити його.

Та найскладнішим було не знайти й зібрати сімох. Найскладніше було втримати їх разом.

***

Але навіть правильний вибір не робить магію слухняною.

Ми пробуємо.

Не того ж дня, звісно. На підготовку йдуть тижні: розрахунки, давні схеми, звірка родових символів, суперечки над текстами, підбір місця, яке витримує такий обсяг сили й не складається в кратер. У підсумку ритуал ми проводимо в одному зі старих кам’яних залів під покровительством Нефруа. Досить давньому, досить захищеному, досить ізольованому, щоб у разі провалу загинула хоча б не пів Академії.