Розділ 68

Я майже не відчуваю плечей. Руки заніміли, ніби їх залили свинцем, а крила за спиною тремтять, ніби кожен нерв натягнули до межі. Саргара висить на мені: важка, мокра, жива. Довкола кружляють грифони-гібриди, демони всміхаються, вогонь і різнокольорові закляття знову збираються в їхніх долонях, і я розумію одну просту річ: ще кілька ударів, і ми не витримаємо.

І тоді в повітря врізається рев. Не демонічний і не грифоний.

Драконячий.

Той самий, від якого в мені все перевертається, але в доброму сенсі. Чорна тінь розтинає небо навпіл.

Безіменний.

Він падає згори, як вирок, як Божий молот, як моя особиста неможлива удача. Величезний, вугільний, із крилами, що затуляють сонце. Його луска ловить вогняні спалахи й гасить їх, як попіл. Він не маневрує, він ламає простір, мов стріла, випущена з арбалета.

Я встигаю лише видихнути:

— О Лів…

Саргара вчіплюється в мене, впивається нігтями так, ніби перевіряє, чи це не сон.

— Це… він?!

Безіменний проходить крізь кільце грифонів, ніби крізь папір. Один гібрид намагається зайти в лоб, дракон просто б’є хвостом, і той іде в штопор, зникаючи вниз у солоній темряві. Демон на його спині навіть не встигає красиво померти, він просто зникає разом із останнім криком.

Безіменний гарчить, і мені здається, ніби він кличе мене на ім’я. Це відчуття. Впізнавання. Наказ. Дім.

Безіменний підпірнає під нас, а я вже не думаю. Я просто падаю на нього разом із Саргарою, як на берег. Чорна спина приймає нас різко, але впевнено. Його кігті чіпляються за повітря, крила б’ють, і ми знов у сідлі, тільки тепер сідло величезне, а під нами не паніка молодого дракона, а впертість давнього звіра, який не вміє програвати.

Я на мить притискаюся чолом до його луски.

— Ти… прийшов.

Безіменний гарчить так, ніби відповідає: а ти сумнівалася?

Саргара вже піднімає голову, очі горять.

— Ну все, — хрипить вона. — Тепер їм навіть Ліліт не допоможе.

Я різко розгортаю щит. Це вже не тонкий купол, а широка дуга світла, щоб відрізати нас від вогню. Саргара витягує руку, і повітря навколо стає ріжучим. Вітрові леза, рвані, невидимі, але чутні по тому, як демони раптом починають кашляти й втрачати висоту.

Безіменний іде в атаку.

Полум’я з його пащі не просто вогонь. Це темний жар, що пропалює повітря. Один грифон-гібрид спалахує й падає, як зім’ятий папір. Другий намагається піти, Безіменний наздоганяє і перекушує йому шию одним рухом.

Демони засипають нас атакувальними закляттями. Марно. Тепер у нас чудова позиція і оборона. Я тримаю щит і водночас ріжу світлом, викидаю смуги так, щоб збивати їм руки, збивати напрям, збивати темп. Саргара працює магією синхронно зі мною, і грифони та демони втрачають висоту, розлітаються в боки й падають камінням в океан.

— Лівий! — кричить вона.

Безіменний повертає миттєво. Демон на спині найближчого гібрида встигає всміхнутися, і в ту ж мить зникає у вогні.

Вони розуміють, що пастка зламалася. Що здобич перестала бути здобиччю. Що тепер у небі вони не господарі. І тоді їхня впевненість тріскається. Краса демонів стає злою. У рухах з’являється нерв. Вони починають відступати, бо їм страшно.

А ми не даємо їм піти так просто. Вони відповідатимуть за все, що вчинили. Вони відповідатимуть за Вілл, за село Саргари, за всіх.

Я даю команду на зниження.

Безіменний зривається вниз, туди, де на скелі мерехтять багаття табору. Пікірує так, що в мене шлунок провалюється в п’яти. Пісок і каміння злітають фонтаном, коли він сідає. Деякі намети й споруди просто відкидає повітряним потоком, як іграшкові. Земля під моїм драконом тремтить.

Табір демонів уже не виглядає організованим. Він виглядає як місце, де хтось помилився з розрахунками. Довкола бігають постаті, хтось кричить, хтось намагається підняти зброю, створити нові закляття, але це жалюгідно. Після неба вони не встигають перебудуватися.

— Де Керсан? — видихаю я.

Саргара на мить заплющує очі, її долоня знов торкається повітря.

— У центрі. В центрі табору. Я відчуваю…

Ми рухаємося табором, не злазячи зі спини Безіменного. Відбиваємося від останніх демонічних атак, не даємо їм наблизитися до дракона або встромити, вистрілити в нього щось. Безіменний і сам непогано справляється, розбиває їх хвостом і лапами.

Нарешті ми злаземо і вбігаємо в потрібний шатер. Усередині людина навколішках, руки зв’язані, на зап’ястях срібло. Волосся мокре, обличчя в крові, але голова піднята. Він дивиться на нас так, ніби не вірить, що ми справжні.

Керсан Мерр.

Ноги в мене ще тремтять після всього, що сталося, але я змушую себе виглядати міцною й упевненою. Підходжу ближче і бачу, що ланцюги не просто метал. Вони з рунами. Вони глушать магію. Я киваю Саргарі. Це її стезя.

Саргара видихає і опускається поруч. Її пальці стають точними, хижими. Вона знаходить вузол, де руна «тримає» руною, і починає ламати структуру магією. Це виглядає майже красиво. Майже як те, що безліч разів робила Віллания. Від цієї думки мені знов гірко, але я ковтаю її.

Ланцюг клацає. Керсан падає вперед, і я підхоплюю його за плечі. Він важкий, але живий.

— Хто ви… — хрипить він.

— Ті, хто не любить, коли демони крадуть людей, — сухо відповідає Саргара. — Приходь до тями. Потім подякуєш.

Ми виводимо бранця з шатра.

Над табором ще чути крики, але вони вже відходять у даль. Демони відступають у небо рештками. Грифони-гібриди, хто може, підіймаються. Хто не може, лишається на піску обгорілими, неправильними тушами.

Ми виграли. І рівно в цю мить повітря в центрі табору рветься, мов тканина. Відкривається портал.

Із нього виходить зібране, впевнене військо. Відьми в темних плащах з гербом Нефруа, у довгих рукавичках, з клинками на поясах. Обличчя в них такі, ніби вони прийшли не на бій, а на пункт протоколу, який уже заздалегідь прорахований і підписаний кров’ю.