Розділ 67

Сигнал із табору злітає в небо, як плювок в обличчя.

Я встигаю лише стягнути щит щільніше навколо дракона, як повітря поряд розтинають вогняні кулі. А потім з’являються й перші крила. Не драконячі, чужі. Грифонячі. Надто широкі, надто короткі, з кістяними шипами по краю. Їхній політ не красивий. Він хижий. Вони не ширяють, вони кидаються.

На спинах сидять демони.

Красиві настільки, що хочеться ненавидіти їх уже за цю красу. Крила, тонкі обличчя, холодні усмішки, ніби війна для них бал, а ми в ньому лише фальшиві ноти в мелодії. І найогидніше в іншому: вони летять упевнено, ніби заздалегідь знали, де ми будемо. Пастка спрацювала ідеально.

— Вниз! — кричить Саргара, але пізно.

Перша вогняна куля летить просто в очі Клину. Вона, звісно, врізається в мій щит, який своєю магією вже підживлює Саргара. Куля розбивається, та за нею йде цілий вогняний водоспад. І весь він цілиться просто в морду Клина. Бо демони до дідька розумні й б’ють по слабкій ланці.

Щит починає тріскати від численних ударів, іскри летять у нас. Про контрудар не може бути й мови, все, що ми робимо зараз, це захищаємось і ухиляємось. Ситуація швидко стає критичною. Ми знали, що летимо в пастку, але все виявилося ще гіршим. У нас не було фори.

Я тримаю в голові слова Різі про підмогу, і поки це наша головна опора. Треба дочекатися, вистояти. Навіть коли демони б’ють просто в обличчя.

Полум’я вибухає біля крила, і дракон зойкає так, ніби його ріжуть живцем. Він робить судомний ривок, губить лінію, провалюється напівкорпусом униз, потім намагається вирівнятися й знов смикається, ніби в м’язи встромили голки.

Клин панікує. Це вже не просто «нервує». Його починає трусити всім тілом.

— Тримайся! Треба його заспокоїти! — кричу я Саргарі.

— Я намагаюся! — вона вчепилася в ремінь так, ніби хоче вирвати сідло разом із хребтом дракона.

Саргара накладає заспокійливе закляття на дракона, поки я тримаю щит. Руни її магії злітають у повітря. Але це не працює.

— Він… він не чує! — кричить Саргара.

Я розумію. Він чує лише страх.

Другий грифон-гібрид заходить збоку різко, як ніж. Я викидаю смугу світла, засліплюю, розтинаю дим, намагаюся збити йому траєкторію. Гібрид верещить, крилом закриває очі, але не відходить. Він надто дресирований. Надто штучний.

Демон на його спині сміється й жбурляє наступну кулю.

Я зміцнюю і нашаровую щит, який раз у раз намагається розсипатися від ударів. Тонкий купол тремтить, але тримає. Світ спалахує білим, як блискавка, і на мить я нічого не бачу.

Коли зір повертається, Клин уже поранений.

Прокляття Лів! Вони таки пробили бар’єр!

По шиї звіра тече темна кров. Вона не крапає, вона ллється, залишаючи в повітрі нерівний слід. Крило на мить підвертається.

— Ні, ні, ні… — видихає Саргара, і в її голосі вперше з’являється не лють, а те, що гірше. Безпорадність.

Клин знов смикається і починає знижуватися. Він падає каменем униз. Я хапаю повід, тисну колінами, шепочу йому в шию:

— Клин! Тримайся! Ще секунду! Ще одну!

Він відповідає тремтінням і хрипким, зламаним риком.

Унизу океан. Чорний, рваний. Я бачу гострі рифи, як зуби, що стирчать із води. Це не м’яка смерть. Це м’ясорубка. Ми не просто впадемо у воду, ми розіб’ємося об ці океанські ікла. Нам кінець. О Лів, нам просто…

— Фрея! — кричить Саргара. — Ми зараз…

Я розумію раніше, ніж вона договорює. Якщо ми лишимось на драконі, ми загинемо разом із ним.

А якщо підемо, він загине один.

Світ у такі моменти любить питати «що ти обираєш?» так, ніби в тебе є нормальний варіант.

Я бачу Клину. Очі дикі, мокрі. Він намагається втримати нас, хоча вже не може втримати себе.

— Пробач… — шепочу я йому, і це звучить абсолютно безглуздо.

Секунда. Усередині підіймається фейська магія, гаряча й ріжуча, як світло. Я роблю це відчайдушно, без грації. Із спини виривається жар магії. Мої крила. Світлі, напівпрозорі, з тонкими прожилками, як у величезної бабки, але з сяйвом по краях. Вони виростають зі спини різким, хижим рухом. Це не дар, це зброя виживання.

Я вибираюся з сідла, балансую, намагаюся втримати рівновагу на спині звіра, що падає в безодню. Хапаю Саргару обома руками за пояс, як мішок із найціннішим, що не можна впустити.

— Тримайся, — видихаю.

— Ти зовсім… — Саргара навіть не встигає договорити. Вона чіпляється за мої руки, за плащ, за все, що знаходить, і я відчуваю, яка вона важка. Не тілом. Війною в кістках, мокрим одягом, зброєю, бинтами, втомою.

Я розправляю крила, і в хребті ніби ламається щось живе. Від ваги, від скорботи, від безвиході.

Але я злітаю.

Ривком, на силі, на злості, на тому, що я не дозволю світові забрати нас обох. Ми відриваємося від сідла буквально за мить до того, як Клин зривається остаточно. Він падає вниз, у чорну воду, і я встигаю побачити, як він усе одно тягне шию вгору. За нами. За небом. За життям. Востаннє подивитися.

Потім удар.

Рифи зустрічають його, як списи. Вода спінюється червоним і білим. Крило ламається, як мокра тканина. Звук короткий, страшний, не драконячий рев, а хруст величезного живого тіла, яке не повинно ламатися так швидко.

Я на мить зависаю в повітрі й ледь не падаю слідом за ним. Бо щось усередині хоче вниз. Хоче повернутися. Хоче скасувати вибір.

— Фрея! — Саргара приглушено гарчить мені у вухо. — Тримай! Угору!

Її голос тримає мене краще за будь-які крила. Я змахую знов. І ще раз. Біль розповзається по спині вогнем. Крила тремтять, світло по краях рване, ніби ось-ось згасне.

А демони вже поруч.

Грифони-гібриди закладають коло і беруть нас у кільце. Їх багато. Надто багато для двох дівчат, що зависли над океаном на фейських крилах і чистій впертості. Один демон зависає навпроти на грифоні й дивиться на нас із лінивим інтересом, як на здобич, яка сама вирішила стрибнути в пащу.