Розділ 66

Крок із порталу відчувається, як удар холодною водою в обличчя. Повітря на Моріані солоне, мокре, важке. Мабуть, колись тут було, як на курорті, а тепер усе просякнуте гаром і розірваною магією. Вітер тут не пестить, він принюхується, як звір, вирішуючи, кого вкусити першим. Під ногами камінь і пісок, перемішані з вугіллям, уламками дерева й чимось блискучим, ніби острів стерли до кістки.

Я встигаю лише моргнути й розумію: нас зустрічають не охорона і велич, а паніка.

Люди біжать. Хтось тягне скрині, хтось поранених. На стінах, які ще тримаються, видно сліди кігтів і смуги синього полум’я. Вода біля берега чорна, ніби море теж обпекли. Над усім цим запах крові й мокрої солі.

— Це… Дім Глибинної Води? — видихаю я, бо мозок відмовляється визнавати масштаб.

— Був, — сухо відповідає Саргара.

Нас помічають майже одразу. До нас підлітає жінка в темному плащі, волосся мокре й розпатлане, обличчя бліде. Очі в неї такі, ніби вона не спала три доби й пережила смерть ще вчора.

— Ви… ви допомога? — голос ламається на кожному слові. — Ви… за Керсаном?

— Так, — відповідаю я швидко.

— Нас прислала Нефруа, — додає Саргара.

— Де його забрали? Хто лишився? Хто бачив? — питаю я чітко, швидко.

Вона хапає мене за рукави, ніби я остання мотузка над прірвою.

— Він… він не мав виходити з дому. Ми тримали межу. Ми тримали воду. Ми… — вона захлинається. — Вони прийшли згори. Ніби океан їм більше не перепона.

У мене всередині все стискається. Отже, Різі мала рацію. Вони ламають стихії. Ламають магічні бар’єри. Ламають правила, знов і знов.

— Хто ви? — питає Саргара.

Жінка судомно витирає щоку долонею.

— Леді Івена Мерр. Я… — вона давиться словом, але витягає його. — Я виростила його.

Саргара майже непомітно киває. Без зайвої ніжності. Але в цьому кивку є повага: ми знаємо, що означає тримати на руках чужу долю.

— Нам потрібен дракон, — кажу я. — Зараз. Швидкий.

Івена киває так різко, ніби їй боляче рухатися.

— Є. Молодий. Не бойовий, але слухняний. Тримається з командою.

— Він витримає двох? — уточнюю я.

Івена вагається, але киває.

— Тоді летимо. Негайно, — вирішує Саргара.

Івена вже махає рукою, кличе когось. За хвилину у двір виводять дракона, темно-сірого, молодого, компактного, з нервовим хвостом і очима, що бігають навсібіч. Він явно не любить хаосу. Він явно не любить крові. Він явно хоче назад у стайню, де його гладять і годують, а не змушують нюхати згорілий дім.

— Це Клин, — каже Івена, і голос у неї тремтить. — Він… він добрий. Будь ласка. Поверніть мені хлопця.

Саргара дивиться на дракона й коротко цокає язиком, ніби розмовляє з твариною своєю мовою.

— Клин, так? Ти зараз подорослішаєш. Співчуваю.

Я підсаджуюся першою, хапаюся за ремені сідла, відчуваю, як Клин напружується підо мною, тремтить. Саргара лізе позаду, і дракон одразу робить нервовий ривок, ніби намагається скинути нас обох.

— Спокійно, — кажу я низько. — Ми не вороги. Ми врятуємо твого господаря, Клин.

Клин фиркає так, ніби сумнівається.

Саргара нахиляється до його вуха.

— Грах’тал, — каже вона тихо, але в цьому слові стільки сили, що повітря довкола ніби відступає. — Лети.

І дракон, ніби здаючись, розправляє крила. Ми піднімаємося над зруйнованими дахами, над мокрими стінами, над людьми, які дивляться на нас так, ніби ми вже маємо повернути їм Керсана просто зараз, із повітря.

Саргара заплющує очі.

Я відчуваю, як вона напружується всім тілом, ніби вганяє гачок у невидиме. Я відчуваю ауру й запах її магії. Вже знайомий. Майже рідний. Важко повірити, що коли я тільки з’явилася в академії, Саргара була лише портретом на листівках про зниклу студентку. Тепер вона стала близькою подругою, союзницею. Іноді я думаю, що навіть знаходжу в ній заміну Віл…

— Шукай, — шепочу я.

Її дихання вирівнюється. Долоня торкається повітря, і я бачу, як довкола пальців на мить спалахує тонка сірувата нитка. Це не світло й не дим. Це слід.

— Ліворуч, — різко каже вона.

Клин повертає, і я тримаюся міцніше, бо цей дракон не звик до бойових маневрів. Він не атакує. Він виживає.

Ми летимо над морем. Океан під нами темніє, хвилюється. І що далі, то більше вода здається чужою. Ніби її хтось образив.

Саргара різко розплющує очі.

— Відчуваєш? — питає вона.

Я відчуваю. Не магією, шкірою. Повітря попереду густішає, ніби там натягнута плівка. Тиша стає неправильною.

— Там, — каже вона. — Табір.

Я бачу його за кілька секунд: темні намети на скелі, багаття з синюватим вогнем. А навколо дивні знаки на землі, кола, чорні смуги, ніби хтось малював руни не крейдою, а паленою кісткою.

— Не наближатися, — шепочу я. — Розвідка.

Ми тримаємо висоту. Намагаємося обійти дугою, щоб просто подивитися, оцінити, зрозуміти, де тримають бранця.

І саме в цю мить повітря клацає. Як капкан. Під нами спалахує сітка, тонка, майже невидима, але я відчуваю, як вона б’є по нервах дракона. Клин здригається, смикається, ледь не складає крила. Саргара лається, хапаючись за ремінь.

— Магічна пастка, — шипить вона. — Вони нас…

— Засікли, — закінчую я.