Розділ 65

Саргара вже майже поруч із Різі. Іще пів секунди — і в цій ідеально чистій вітальні буде дуже багато крові й дуже мало дипломатії. Я роблю те єдине, що встигає зробити мозок, поки тіло ще не наздогнало: просто стаю між ними. Спиною до Різі. Обличчям до Саргари.

— Ні, — кажу я.

Не кричу. Але говорю так, що Саргара все-таки гальмує. Її рука вже напівзігнута, пальці скрючені, ніби вона хоче вчепитися в горло або використати заклинання. Вона дивиться крізь мене — на Різі. На її спокійне, ненависне відьмі обличчя.

— Відійди, Фреє.
— Не відійду.
— Вона…
— Я чула, — перебиваю я. — Я все чула. Вона сказала паскудні речі. Дуже паскудні. І якщо ти її вдариш — я зрозумію. Справді.

Саргара кліпає. Вона не чекала цього «зрозумію».

— Але якщо ти її вдариш, — продовжую я, не даючи паузі затягнутися, — ми втратимо все, за що боролися останні тижні. Не через неї. Через нас. Через те, що не змогли пройти повз образи.

— Ти пропонуєш мені це проковтнути? — голос Саргари низький, гарчливий.
— Я пропоную тобі це запам’ятати, — поправляю я. — Записати у свою книжечку й пригадати в доречніший момент. Коли на кону не стоятиме доля Семи Домів і всього клятого світу.

Я дивлюся їй просто в очі. У них — біль. Той самий, який Різі щойно посипала сіллю на рану дівчини. Село. Люди, яких ми залишили. Відчуття, що ти недостатньо хороша, недостатньо «правильна», недостатньо шляхетна. Я це відчуття знаю. Воно росло в мені всі роки після розорення, коли батько дивився на мене як на тягар, а сусіди — як на жебрачку з гучним прізвищем.

— Твоя кров — це сила. Дар. А не вирок. І якщо твій Дім виродився, то ти — та, хто його відродить. Але не кулаками.

Саргара ковтає. Її рука все ще стиснута, але плечі трохи опускаються.

— О Лів, відколи ти стала такою мудрою? — цідить вона крізь зуби.
Я криво всміхаюся.
— Відтоді, як зрозуміла, що волати на декана — поганий спосіб отримати стипендію.

Вона не сміється. Але в її очах щось, схоже на впізнавання. На спогад про те, що ми не просто дві дурепи, які виживають, а люди, що вміють домовлятися. Я роблю крок убік, але не прибираю руку, а кладу їй на плече. Саргара напружена, як тятива, та не скидає моєї долоні.

— Ми тут не для того, щоб мірятися, хто кого шляхетніший, — кажу я вже не тільки Саргарі, а й тій, що за спиною. — Ми тут, щоб не дати Люциферу пожерти цей світ. І якщо для цього нам доведеться працювати з тими, хто нас бісить — значить, будемо працювати.

Я повертаюся до Різі. Вона стоїть там само, де й стояла. Ні кроку назад, ні кроку вперед. Тільки на її обличчі відбивається легка, ледь помітна зміна. Наче вона перечитує мене наново.

— Ти маєш рацію, — кажу я їй спокійно. — Саргара — не аристократка у твоєму розумінні. Вона з села, яке зараз горить. Але її бабка — не «божевільна стара», а відьма, яка віддала все, щоб ми могли тут стояти. Включно з розумом.

Різі мовчить.

— А ти, — продовжую я, — зробила те, чого не зробили ми. Зібрала інформацію. Знайшла спадкоємців. Підготувала схему. Це варте поваги. Навіть якщо твої манери — як наждак.

— Наждак, — повторює Різі, і в її голосі прослизає щось… не те щоб образа. Радше здивування. Наче їй рідко кажуть таку правду в лице.

— Але знаєш що? — я роблю крок до неї. — Якщо ми зараз пересваримося, якщо будемо тикати одне одному в «сільських» і «вискочок» — Люцифер виграє, навіть не напружуючись. Він саме цього й чекає. Щоб ми самі себе з’їли.

Тиша. Саргара дихає за моєю спиною — важко, але вже не як звір перед стрибком. Різі дивиться на мене довго. Оціночно. Потім її губи трохи кривляться. Не в усмішці, а в чомусь на кшталт визнання.

— Ти справді вмієш говорити, Валькір, — вимовляє вона нарешті. — В Академії цьому вчать?
— В Академії вчать виживати, — відповідаю я. — А розмовляти я навчилася, коли зрозуміла, що кулаками можна виграти бійку, але не війну.

Різі киває. Коротко.
— Припустімо.

Саргара за моєю спиною видає звук, схожий на придушене «охрініти».

— Тобто все? — недовірливо питає вона. — Вона назвала мою бабку божевільною, а я маю просто…
— Ти маєш жити, — обриваю я, обертаючись. — Боротися. І перемогти. Образи зачекають.

Саргара дивиться на мене так, ніби я запропонувала їй з’їсти живу змію. Але мовчить. І це вже перемога.

Я переводжу подих. У вітальні знову можна дихати, хоча повітря все ще потріскує від напруги.

— Отже, — кажу я, повертаючись до справи. — Спадкоємці. Різі, ти сказала, що зв’язалася з більшістю. Скільки саме?

Різі розтуляє рота, щоб відповісти…

І в цей момент двері гучно та люто розчиняються. З глухим ударом об стіну. У вітальню влітає хлопець. Він молодий, захеканий, у формі посильного, але дорогого, з гербом Нефруа на грудях. Він запихався так, ніби біг крос через увесь маєток. Або ліс.

— Леді Різі! — видихає він, навіть не вибачаючись за вторгнення. — Термінове донесення!

Різі хмуриться. Жестом велить продовжувати. Хлопець ковтає. Дивиться на нас, потім на неї, і я бачу, як у нього смикається кадик.

— Дім Мерр… — каже він, і голос зривається. — Атаковано. Демони Люцифера.

У мене всередині все холоне.

— Що означає «атаковано»? — різко питає Різі. У її голосі вперше прослизає щось живе. Страх?

— Острів Моріан… — посильний запинається. — Вони прорвали захист. Спадкоємець… Керсан Мерр…

Тиша стає вакуумною.

— Викрадений, — видихає хлопець.

Саргара поруч зі мною робить крок уперед, забувши, що секунду тому хотіла вбивати.

— Викрадений? — перепитує вона глухо. — Тобто… його забрали? Живим?

— Так, — киває посильний. — Демони його скрутили й потягли в небо. Дім Мерр у паніці. Без спадкоємця вони…

— Без спадкоємця вони ніхто, — закінчує за нього Різі. Обличчя в неї біле, але голос уже сталевий.

Я дивлюся на неї. На Саргару. На посильного, який усе ще важко дихає.