Розділ 64

Ми з Саргарою злізаємо з Безіменного просто у внутрішньому дворі особняка. Мій дракон і далі почувається господарем становища, ніби його чорна тінь має право приземлятися будь-де, навіть у чужій розкоші. Камінь під лапами гладкий, вилизаний до блиску, і від цього контраст стає майже образливим: мій дракон — величезний, гарячий, живий — і цей акуратний червоний дворик, де, здається, пил витирають навіть із кладки під ногами.

Безіменний фиркає, роздуває ніздрі й дряпає кігтями плиту, лишаючи на ній довгі борозни. Нефруа навряд чи звикли до того, що чиясь сила залишає негарні сліди…

— Якщо вони зараз попросять витерти йому лапи, я їх укушу замість Безіменного, — цідить Саргара, затягуючи ремінь плаща так, ніби це броня.

Перед нами дім. Ні, не дім — замок, який просто вдає із себе «особняк», щоб не бентежити бідних. Червоний камінь, баштові виступи, вузькі вікна, ковані перила, високі арки. Тут усе збудовано так, щоб говорити без слів: ми переживемо війну, бо перед нами вона втомиться й піде сама.

Ми переглядаємося з Саргарою — і одночасно робимо вигляд, що нам байдуже, і що секунду тому ми не витріщалися на цю розкіш майже з роззявленими ротами.

Нас зустрічають швидко. Без метушні, але й без тепла. Слуга в рукавичках кланяється рівно настільки, щоб не здатися рабом, і веде нас коридорами, де тиша пахне воском і грошима. Стіни прикрашені портретами надто впливових і надто важливих для цього світу відьом. Під ногами килими такі м’які, що кроки зникають.

У вітальні чекає вона.

Різі Нефруа — юна, рудоволоса, бездоганно зібрана. Її локони — мов келих вина в сонячній плямі. Сукня на ній сидить так, ніби її шили під характер: строгий, дорогий, непробачний. Персні на пальцях заявляють права. Погляд холодний і впевнений, як у людини, яка звикла, що їй поступаються дорогою ще до того, як вона зайшла.

— Валькір. Саргара, — вимовляє вона, ніби відмічає пункти списку.

Саргара схрещує руки.

— Різі Нефруа.

— Леді Різі, — м’яко поправляє та.

Саргара усміхається тонко, без гумору.

— Леді, звісно. Перепрошую. Я забула, що титули важливіші за війну.

Різі навіть не кліпає.

— Війна якраз і вимагає, щоб хтось не забував про правила й пристойності. Інакше все перетворюється на село.

Саргара сіпається. Я відчуваю це боком: повітря поряд із нею стає густішим.

— Ми приїхали не мірятися вихованням, — кажу рівно. — У гримуарі Філліанни Перший Дім згадується як Дешуа. А потім — як Нефруа. Було б чудово з’ясувати, у чому помилка.

Різі трохи нахиляє голову, ніби я сказала щось миле.

— Дешуа не існує.

Саргара коротко сміється.

— Не існує?

— Не існує, — підтверджує Різі. — Хибна гілка. Помилка. Легенда для тих, хто любить лякати себе давніми іменами. Ми — Дім Нічного Вогню. Нефруа. Завжди були Нефруа.

— У гримуарі… — починаю я.

— У гримуарі старої божевільної, — спокійно уточнює вона. — Перепрошую, але мені доводиться називати речі своїми іменами. Філліанна… відома певними дивинами. У неї по всіх стінах демони живуть, — усмішка Різі вигинається криво, жорстко, неприємно.

Саргара робить крок уперед.

— Не смій.

Різі переводить погляд на неї — ліниво, ніби оцінює гучність.

— Я не «смію», я говорю факти. А факти такі: поки ти десь тинялася й виживала, я займалася справою.

У мене вибиває подих. Тобто те, що Саргара спочатку була в полоні, а потім на реабілітації, і після знову на війні, тепер називається «тинялася й виживала»? Оце нахабство, від якого в мене самої кров кипить.

Саргара скалиться.

— Ти? Справою? У своєму замку?

— У своєму домі, — поправляє Різі. — І так. Справою. Я знайшла спадкоємців Домів. Зв’язалася з більшістю. Підготувала схему печаті. Усе.

У мене всередині щось клацає. Це зле полегшення, яке не хочеться визнавати. Якщо це правда, у нас з’явився шанс. Якщо це брехня, ми сидимо в красивій пастці, де навіть смерть виглядатиме «дорого-багато».

— Із більшістю? — уточнюю я.

— Не з усіма, — відрізає Різі. — Дехто впертий. Дехто ховається. Дехто робить вигляд, що війна їх не стосується. Це вирішується.

Саргара дивиться на неї так, ніби «вирішуватися» зараз буде чиєсь обличчя.

— І як зараз ми можемо допомогти? — питаю я.

Різі усміхається. Трохи. Хижацьки.

— Ти, Валькір, — як сполучна ланка з Академією. І вона, — погляд ковзає до Саргари, — як кров.

Саргара напружується.

— Як… кров?

— Ти — Ларрон, — вимовляє Різі буденно. — Дім Сірих Вітрів.

Саргара хмикає.

— Я не Ларрон, — цідить вона. — Я Саргара. З прикордонної діри. Моє прізвище—

— Ти втратила прізвище, — перебиває Різі без паузи. — Ваш Дім виродився. Розгубив велич. Залишилася лише кров. Тому ти така бідна і… — її погляд ковзає по бинтах, по грубому плащу, по руках, — сільська.

Тиша стає надто тиснучою.

Саргара повільно повертає голову до мене. В її очах уже немає втоми. Там чиста, зібрана лють.

— Повтори, — каже вона тихо.

Різі робить вдих, ніби їй нудно.

— Твої предки були ідіотами. І тепер ти розплачуєшся за їхню слабкість. Мені майже шкода, — вона робить паузу. — Утім, ні. Це ж ваші проблеми.

Саргара рухається. Сама її постать, поза — все ніби перетворюється на удар. Крок уперед, пальці розкриваються, погляд фіксується на цілі. Ще секунда — і в цьому надто красивому залі буде дуже некрасиво, а червоні стіни стануть іще червонішими.

— Саргара… — починаю я, але пізно.

Різі не відступає ні на дюйм. Вона дивиться на Саргару, що наближається, так, ніби це теж частина ритуалу. Перевірка. Провокація. Пастка.

Саргара вже майже поруч.

І я розумію, що зараз мені доведеться стримувати не тільки її — мені доведеться втримати весь цей крихкий шанс, який стоїть між нами, Сімома Домами Відьом і Люцифером.