Розділ 63

Коробка виявляється легшою, ніж мала б бути, щоб називатися «спадком». Вона стоїть у мене на ліжку: брудна, нерівно заклеєна, з кривою печаткою доставки. Я дивлюся на неї кілька секунд і не розумію, чого в мені більше — злості чи чогось, що надто схоже на порожнечу.

«Від вашої родини».
Фраза досі звучить, як жарт.

Я зриваю бечівку. Картон піддається одразу — дешевий, м’який, ніби навіть йому соромно за те, що приїхав до мене. Усередині пахне старим папером, пилом і чужими роками. Не «домом». Не «пам’яттю». Складом.

Там записка від матері. «Фрея, тут лежить те, що хотів передати тобі батько. Наша з тобою остання пам’ять про нього».

Одразу під запискою лежить шматок тканини. Я витягаю. Це старий шарф. Сірий, потертий на кінцях, без характеру, без краси. І я злюся на себе за те, що взагалі чекала чогось іншого: батькового листа, останнього зізнання, бодай якоїсь спроби бути людиною, а не руйнуванням.

Далі — в’язка ключів. Іржавих, різних, безглуздих. Ключі від дверей, яких уже немає. Метал дряпає шкіру, коли я перебираю їх у долоні, і чомусь від цього хочеться всміхнутися: все, що він замикав, давно відчинено вітром.

На дні лежить пачка папірців, акуратно перев’язаних стрічкою. Я розв’язую її, і на секунду серце все-таки стискається.

Квитанції. Борги. Листи з погрозами.

О Лів, ви що, жартуєте? Остання пам’ять про мого батька, мій «великий спадок», його останній дар — це коробка з мотлохом і старими боргами? Чудово! Просто чудово.
Дякую, тату. Ціную твої останні старання.

Я різко кидаю папери назад. Вони шелестять, як сухе листя, і цей звук раптом легко перетворюється на інший — на село, яке ми лишили позаду. Полум’я. Крики. Тіні гібридів на вулицях. Падіння Ампари й сміх Легіона.

Ми полетіли.

Я ловлю себе на тому, що стискаю край коробки так, що зараз розчавлю картон. Ми полетіли. Ми залишили людей. Я не встигла навіть зрозуміти, скільки їх було. Хто встиг урятуватися. Хто не встиг.

І наймерзенніше — я знаю, що вибір був правильним. Якби ми лишилися, ми б померли. Тоді не врятували б нікого — ні Светлу, ні Філліанну, ні самих себе. Але знання не лікує вину. Воно просто робить її раціональною. А від цього, чомусь, лише гірше.

Я витягаю маленьку металеву коробочку з батькового мотлоху. Відкриваю — і на долоню падають гральні кістки. Я дивлюся на них дві секунди, а потім мене накриває злістю до смішного.

Звісно. Кістки. Найдорожче для нього.

Він був азартним. Він був егоїстичним. Він був тим, хто міг програти все, а потім казати: «Та це ж гра, Фрея. Я ще відіграюся». А ми потім жили в боргах, у соромі, у спробах рятувати прізвище, якому він сам же й перерізав горло.

Я не сумую за ним. Я сумую за тим, що в мене взагалі мав бути батько — не за людиною, а за ідеєю, за функцією, за тим, чого ніколи не було, але мозок усе одно домальовує це, як привида.

Я зачиняю коробочку з кістками так різко, що метал дзенькає. Руки тремтять. Це безсилля. Це поразка, яка не виглядає героїчним відступом, вона виглядає… як відступ.

Я знову лізу в коробку, ніби якщо докопаюся до дна, то докопаюся до сенсу. Але там лише старе барахло: сорочка, пошарпана стрічка, портсигар без сигарет, кілька монет, які навіть не виглядають цінними, обривок ланцюжка. Мотлох. І ця порожнеча добиває найсильніше.

Ось і все. Людина померла — і лишила після себе сміття.

Я з силою втискаю кришку назад — просто щоб більше не бачити цієї вбогенької посмертної спроби. Спроби чого? Сказати, що він мене любив? Судячи з вмісту — не схоже.

Я сідаю на край ліжка й дивлюся в стіну. У селі були люди. Живі. Теплі. У них було більше душі й сенсу, ніж у цих кістках і квитанціях.

Ми повернемося по них.
Ми ж… повернемося?

Стукіт у двері короткий і злий, як удар. Я не встигаю відповісти — двері розчиняються навстіж. На порозі Саргара. Вона бліда, перев’язана, з відчуттям болю в рухах. Погляд у дівчини гострий, майже лютий. Як у людини, яка вирішила: якщо світ хоче тебе зламати, ти вкусиш його першою.

— Ти жива, — кидає вона сухо.

Я відсуваю батькову коробку подалі.

— Поки так, — відповідаю автоматично і тут же схоплююся. — Як ти? Тебе… нормально залатали?

Вона відмахується, ніби мова про подряпину.

— Жива. Хріново. Але жива.

Я ковтаю питання, яке тримало мене надто довго.

— Твоя мама й бабка?

Саргара киває один раз.

— У порядку. У найближчому до академії містечку. Приходять до тями.

У мене всередині щось відпускає — на дюйм, не більше.

— Ми їх залишили, — кажу я тихо. Раніше, ніж вона встигає почати. Я знаю, бачу по її обличчю: вона теж про це думає. І Саргара дивиться у відповідь так, ніби я озвучила її власні думки.

— Так, — відповідає вона сухо, як попіл. — Залишили.

Пауза виходить короткою й важкою.

— І саме тому, — продовжує вона різко, ніби ріже ножем, — ми не маємо права сидіти й жаліти себе. Нам треба шукати спадкоємців Семи Домів. Терміново.

— Сар…

— Терміново, Фрея, — повторює вона, і в цьому «терміново» стільки люті, що я розумію: це її спосіб не розсипатися. — Поки ми тут дихаємо, Люцифер набирає силу. Полк Легіона, моє село — це не кінець. Це розігрів.

Я відчуваю, як усередині знову збирається сталь. Біль лишається, вина нікуди не дівається — але поверх неї лягає мета, як пов’язка на рану: не лікує, але дозволяє рухатися.

— Добре, — кажу я. — Тоді починаємо.

Саргара киває. На її обличчі немає надії. Там — вирок.