Розділ 61

Він приземляється легко, ніби це плац Академії. Ніби він уже точно не фей, а вершник. Але насправді він і досі — просто гидкий злодій. Ми з Безіменним опускаємося навпроти. Безіменний гарчить, гребе під лапами землю, як лев, що готується до атаки.

— Фрея Валькір, — промовляє Легіон, ніби оголошує ім’я на балу. — Яка затишна зустріч. Аж нагадує про дім, еге ж?

Я тримаю голос рівним, хоч усередині все стискається від злості. Перше, що хочеться різко відповісти: «Заткнись». Але я вище цього:

— Ти привів полк на село.

— Я привів полк на кордон, — м’яко поправляє він. — А ти опинилася просто тут, під рукою. Який подарунок.

Його погляд ковзає по мені надто спокійно.

— Я не забув, — додає він майже лагідно. — І я не пробачаю.

Саргара, вся в багнюці, підходить до нас, підіймаючи меч в ідеальній бойовій стійці.

— Підійди ближче, і я змушу тебе пробачити, — кидає вона.

Тут же поруч приземляється Моргана на Ампарі. Вампірка витирає кров із підборіддя й усміхається самими губами.

— Я, звісно, не проти вродливих чоловіків, але цей уже викликає алергію.

Легіон навіть не дивиться на нас всерйоз. Він підіймає руку — короткий, лінивий жест:

— Гібриди.

П’ятеро рухаються одночасно — і ось тут село починає валитися остаточно. Двопащий врізається в лінію варти й розриває її, як мокру тканину. Вовк-змія стрибає на гнилу дерев’яну покрівлю, руйнує її своєю вагою — з-під уламків виривається дитячий крик. Комашина істота чіпляється за стіну, повзе вгору, як павук, а потім падає згори на людину й притискає її до землі так, що хрускіт чути навіть крізь шум.

Я змушую себе не дивитися надто довго. Якщо мозок почне рахувати, скільки ми не встигаємо, — ми програли.

У цей момент із пащі Варзо виривається синє полум’я, і Саргара ледь встигає виставити відьомський щит і перекотитися вбік. Я намагаюся її прикрити.

— Моргс, правий край! — кричу.

— Бачу, — кидає подруга й зникає в русі.

Варзо різко зривається вгору. Я тягну ліани до його лап, але магічний світло-диск, що виривається з долоні Легіона, ріже їх на корені. Фей здіймається ще вище. Тоді я хапаю ліанами вовка-змію, тягну донизу, а він рве їх хвостом. Безіменний дає вогнем, але гібрид не згорає, як мав би: обгоряє — так, лютує — так, але продовжує рухатися. Надто живучий. Надто фальшивий і штучно підсилений.

Саргара зчіплюється з демоном на землі, і на мить мені здається, що вона його покладе — аж поки поряд не з’являється ще один, і ще, і ще. Гібрид вискакує до напіввідьми останнім. Вона відходить, прикриваючись мечем, і все одно тримає лінію, хоча з її кроку я бачу: ребра вже болять, дихання збилося, сили витікають.

— Фрея! — волає вона. — Їх надто багато!

Вона має рацію.

Легіон роздає команди, і з полку виходить демон зі зброєю, від якої повітря поряд стає липким. Аркбаліста. Кістка, метал, руни. Гігантська стріла — не людська, а така, якою пробивають череп дракона.

Я відчуваю давню демонічну магію ще до пострілу — щільну, стару, як прокляття, з тим самим присмаком заліза й сирості, від якого хочеться вирвати легені.

— Ампара! — кричу, але запізно.

Стріла летить. Врізається в крило Ампари. Крик дракона ріже ніч. Ампара завалюється, намагається втримати висоту, але крило провисає, ніби його вирвали з суглоба. Дракон падає важко, з гуркотом, і земля під ним ніби зітхає пилом. Вершниця разом із ним.

— Моргана! — усе в грудях стискається, як тоді, коли Вілл пожертвувала собою у вежі.

Та найгіршого не стається. Моргана стає на ноги. Біль у всіх своїх проявах розповзається по її тілу й спотворює обличчя. Вона кидається до Ампари. Я прикриваю її світлом, ріжу дим смугою, щоб демони не встигли накрити. Саргара відбиває удари на землі й, хитаючись, відступає ближче до дому.

— Ми не втримаємо село! — кричить вона, коли я знижуюся. — Фрея!

Я дивлюся на вулицю, де горять будинки. На варту, якої майже немає. На гібридів, які не втомлюються. На мертві тіла мешканців, що не встигли втекти. На полк, який іде рівно, як смерть. На Легіона, що загрозливо летить під самими хмарами.

— Не втримаємо, — відповідаю.

Саргара стискає губи так, ніби це слово ріже їй горло. Вона підбирається ближче до мене.

— Тоді що?! — волає напіввідьма.

Моргана руками намагається затиснути рани Ампари, хоча там не «рани», а майже вирок. Ампара тремтить і пробує підняти голову, видає низький звук — не рев, а прохання.

І я розумію: ми не врятуємо всіх. Але можемо врятувати бодай когось, хто ще важливий для нас.

— Светла. Філліанна, — кажу швидко. — Їх треба вивести. Зараз.

Саргара сіпається, ніби її вдарили.

— Маму… і бабку? А інших людей?!

— Якщо ми лишимося, ми помремо, — відрізаю. — І тоді не врятуємо нікого. Взагалі.

Саргара дивиться на мене так, ніби зараз вріже — і замість цього зривається до дому, кульгаючи від злості й болю. Я підбігаю до Моргани. Вона дивиться на мене знизу вгору — і в її погляді така темна порожнеча, що я на мить не впізнаю Моргс.

— Не злетить, — шепоче вона.

— Злетить, — відповідаю жорстко. — Ми змусимо. Інакше помремо всі.

Моргана тремтить. Потім киває один раз. Різко. Я використовую цілющу фейську магію, намагаючись поставити дракона на ноги. Це не буде повним зціленням, навіть приблизно. Але це буде перша необхідна допомога, щоб звір знову зміг бігти й навіть летіти.

Саргара повертається з матір’ю. Светла бліда, але зібрана, в руках якийсь маленький мішок, ніби вона встигла схопити найпотрібніше за хвилину. Філліанна — на руках у Саргари, як лялька: стара все ще вимкнена після нападу.

— Ми можемо посадити й інших людей, — усе наполягає Саргара.

— Не можемо, — відрізаю я. — Ампара тяжко поранена. Дай Лів, вона понесе хоч їх.

Светла бачить поранення Ампари — і її обличчя на мить тріскається. Потім вона видихає й стає залізною.