Розділ 60

Я встигаю лише ковтнути повітря — і дім відповідає тремтінням, ніби під фундаментом щось важке перекинулося. Ззовні накочує шум: тупіт, крики, брязкіт металу й той низький рев, який неможливо сплутати ні з чим. Дракон тривожиться. Дракон бачить загрозу.

Саргара вже біля дверей, боса. У її рухах немає сонної злості — тільки зібраність людини, для якої це «прикордонне» знайоме з дитинства.

— Скільки у вас варти? — питаю на ходу, застібаючи ремені.

— П’ятнадцять. Максимум двадцять, якщо рахувати тих, хто просто може тримати спис, — кидає вона, і з її тону зрозуміло: рахувати там особливо нічого. — Решта на фронті. Батько… — вона ковтає слово й різко обриває сама себе: — Ходімо.

Невдовзі ми вже надворі.

Небо темне, розірване спалахами вогню. Прикордонне селище, яке ще ввечері здавалося просто захолустою діркою, зараз стало справжнім Пеклом, полем бою. Між низькими будинками біжать люди: хтось тягне дітей, хтось — старих. Над ними, важко працюючи крилами, піднімаються два сільські дракони. Вони старі, зранені, але все ще бойові. На околиці, там, де починаються пустки, рухається чорна смуга.

Демонічний полк.

Прокляття Лів!

Демони, як і раніше, надто красиві, щоб бути людьми, і надто кровожерні й небезпечні, щоб не наганяти жах. Між ними видно звірів — але не звичайних, а ніби зіпсованих чиєюсь хворою фантазією: надто довгі кінцівки, кістки проступають крізь шкіру, очі світяться. Один — наполовину вовк, наполовину змія: витягнуте гнучке тіло, лапи з пазурами, замість хвоста — лускатий батіг. Другий — ніби людина, що вросла в тушу комахи. Третій — чотирилапий, із двома пащами. Усі п’ятеро рухаються надто злагоджено й тихо для таких туш, як видресирована зграя.

Гібриди.

Я відчуваю, як Безіменний за спиною підіймає голову, роздуває ніздрі. У повітрі надто багато запаху крові, попелу й гнилі.

— Безіменний, до мене, — шепочу. Останнім часом мені не потрібні команди: він розуміє мене з півслова й півдумки.

Мій дракон уже йде. Чорна тінь, гарячий бік, знайоме гарчання.

З іншого боку дому, лаючись, виходить Моргана, на ходу застібаючи ремені обладунку. За нею крокує її граційний довгохвостий звір — Ампара.

— Чудова відпустка в нас тут, — кидає Моргс.

Я вскочую в сідло, і він бере висоту одразу, без зайвих наказів, відчуваючи мій намір як ривок у грудях. Моргана вже на Ампарі: волосся абияк зібране, броня застібнута на бігу, очі ясні й злі.

— Тримаємось купи, — коротко кажу.

— Як на побаченні, тільки без квітів, — жартує Моргс і киває в бік полку. — Хоча вони, прокляття, красиві. До першої відірваної голови.

Саргара прилетіла сюди без дракона, та він їй зараз і не потрібен. Саргара не проти бути в піхоті. Вона вже поспішає туди, де змикаються перші демони й сільська варта. В руці в неї — старий батьків меч, важкий, не «парадний». Вона стає трохи боком, як учили.

Двоє сільських драконів підіймаються над дахами. Вони заходять на полк зверху, намагаються дати вогнем по головах… Вовк-змія підстрибує так, ніби його тягне вгору невидима пружина, розрізає вогонь, нетронутий ним. Він чіпляється за черево дракона й розриває тканину одним рухом. Дракон волає й починає знижуватися. Другий встигає видихнути полум’я — слабке, жовте, як багаття в сирості, — але гібрид із комашиною тушею врізається йому в шию, туди, де м’яко. Ще один крик — і другий дракон теж відступає. Небо над селом порожніє. Я не можу їх винити: вони вже старі для таких битв. Інакше були б на фронті. А гібриди… Це скупчення давньодемонічної магії й нелюдських експериментів — вони надто сильні.

— Безіменний, по правому, — кидаю, — Ссір'тар! — і він зривається в удар.

Полум’я проходить по землі смугою, вирізаючи шмат вулиці, де вже немає цивільних. Демони відступають, частина з них падає, їхня краса плавиться в потворність — і все одно полк не ламається. Вони йдуть так, ніби не бояться болю, ніби в них вклали наказ, а не життя.

Внизу Саргара ріже першого демона по нозі: коліно підламується, демон падає — і другий удар іде в горло. Вона розвертається, відводить удар плечем, відповідає ворогу гардою в лице. На ній уже бруд, кров, дим — і вона виглядає не як студентка, а як людина, що виросла у вічній війні. Я знову нагадую собі, скільки всього вона пережила. Вона була в полоні в демонів довше за більшість із нас...

Моргана працює інакше. Ампара йде низько, хвіст ріже повітря, Моргс зривається з сідла та по хвосту на дах, потім вниз, і далі — в рух, який неможливо нормально відстежити очима. Там, де була Моргана, за секунду лишаються тільки два демони, які раптом розуміють, що в них більше немає стійкості в ногах, бо сухожилля вже перерізані. Один тягнеться до неї рукою — Моргс ловить його погляд і каже йому щось. Я якраз знижаюся і бачу, як рухаються її губи, слів не розбираю, але розумію: це вампірський гіпноз. І він діє. Демон завмирає — і клинок Моргони входить йому точно під ребро.

Я теж роблю свій внесок, як можу. Викликаю світло, намагаючись засліпити ворогів, а не союзників. Смуга білого розтинає дим, і гібрид-комаха відсмикує голову, верещить, як метал по склу. Ліани вистрілюють із мокрої землі, обвивають ноги демонів, тягнуть донизу.

І тоді повітря раптом стає ще важчим. Не від диму. Від присутності.

Згори опускається тінь — диявольський звір, схожий на збочену копію дракона: кістяні виступи, темна рвана шкіра, очі як два жарини. Варзо. На ньому сидить вершник. Світле волосся, ідеальна постава, усмішка людини, яка прийшла не «воювати», а розважитися.

Легіон.