Розділ 59

Саргара влітає до кімнати так, ніби дверей не існує. Слідом, майже перечіпаючись, влітає Светла з лампою в руках.
— Що тут у вас… Лів мене забери, ба, — видихає Саргара й завмирає на порозі.

Філліанну й далі трясе. Вона шкребе п’ятами по підлозі, очі закотилися, на губах рожевувата піна.

— Відійди, — різко каже Светла.

Голос тихий, але такий, що сперечатися не тягне. Вона ставить лампу на підлогу, опускається поруч і спритно підсовує під голову бабці складену подушку.

— Тримай її за плечі, не дай головою вдаритися, — киває мені. — А ти — ноги.

Ми слухняно перехоплюємо Філліанну. Тіло в старої легке, як суха гілка, але смикається з такою силою, ніби всередині неї виривається щось іще.

Светла шепоче щось собі під ніс. На пальцях спалахує тьмяне зелене світло, вона проводить долонею над грудьми бабці, ніби малює в повітрі невидимий знак. Потім дістає з кишені флакончик із незрозумілою рідиною й вливає їй до рота. Філліанну трясе ще кілька секунд… а потім судоми сходять нанівець. Пальці розпрямляються, дихання вирівнюється, повіки змикаються.

Філліанна просто… засинає.

Я видихаю так, ніби не дихала вже століття.

— Що це було? — шепочу. — Напад? Прокляття? Демонічна одержиміст…

— Та ні, — втомлено зітхає Светла, поправляючи на бабці простирадло.
Вона криво всміхається:
— У нас це називають «зоряний перелом». Давня болячка. Напади час від часу. Так уже років десять.

— І ви… нічого не робите? — не вірю.

— А чого ти хочеш, феєчко? — спокійно відповідає вона. — Лекарі кажуть: вік, кров, нерви, старі клятви. Іноді вона несе дурниці, іноді впадає в дивні стани. Потім засинає, як зараз. До ранку буде як поліно...

Я все ще відчуваю, як по спині повзуть мурашки від її «восьмий узол має вмерти».

Саргара дивиться на матір, на мене, на бабку — і вперто витирає тильним боком долоні вологі очі.

— Вона… часто несе оце про Доми? — обережно питаю. — Про вузли, смерть…

— Частіше про сусідку, яка вкрала в неї курку тридцять років тому, — бурчить Саргара. — Не факт, що вона взагалі розуміє, що говорить.

Я задумливо хмикаю. Светла підводиться, забирає лампу.

— Спіть, діти. Вранці будемо думати, що робити, — кидає вона.

Киває нам коротко й виходить. Саргара проводить рукою по обличчю.

— Ненавиджу, коли лайно стається посеред ночі, — цідить.

І тут до нас виходить сонна Моргана з гніздом на голові, втомлено протираючи очі. Вона хоче спитати: «Я щось пропустила?», але по наших стривожених обличчях бачить, що так. І їй стає ніяково.

Я хочу сказати Саргарі щось розумне й підбадьорливе, але дім у цю мить здригається. Спершу це легка вібрація, як від далекого грому. Потім ще один удар, сильніший. З полиці падає глиняна чашка, розбивається.

— Що це було? — питаю, хоча відповідь мені заздалегідь не подобається.

Крик зовні. Один, другий. Потім цілий хор голосів і криків. І ще там звук, який я вже ні з чим не сплутаю: низький, глухий, як гуркіт розриваної тканини.
Стривожено-агресивне гарчання дракона.

— Тривога, — видихаю.

Саргара схоплюється.

— Демони? — шепоче.

Моргана блідне ще більше, ніж її типова вампірська блідість.

Наступний удар дає повну відповідь: десь зовсім близько щось вибухає, повітря наповнюється запахом диму.

— Схоже, так, — гучно каже Моргана.