Розділ 58

Я виринаю зі сну, наче з крижаної води. Серце молотить, у скронях стукає, як це зазвичай буває після чергового моторошного видіння. Стеля низька, дерев’яна, тріщина тягнеться від балки до кута. Я більше не там: не в герцогському саду, не на весіллі під алою короною, не перед розлютованим Едгаром.
Це лише убога кімната в домі Саргари. Низьке ліжко, груба ковдра, запах трав, диму й чогось старого, гнилого.

«У тобі дві крові, Райні…» — фраза Едгара ще дзвенить у голові.

Я впираюся поглядом у свої долоні — вже справжні, а не її. Намагаюся зібрати думки. Дві крові. До зв’язку з Едгаром вона вже була не «звичайною феєю». Едгар, найімовірніше, чистий родоводом. Просто вершник. Так само, як Рейвен Валькір — звичайний фейський герцог. Але от Райні… Виходить, вона відрізняється від них обох?

Найлогічніший висновок: сама Райні — наполовину фея, наполовину вершниця. Ще одна дитина змішаного зв’язку, який у їхньому регіоні взагалі-то під забороною. Вона вже була ходячим порушенням статуту задовго до своєї «гріховної любові».
А дитина від вершника… просто підсилила це. Змішала вершницьку кров ще раз. Помножила «мутацію».

Я фиркаю в темряву.

— Прекрасно, — шепочу. — Дві крові, таємний шлюб, стріли, вузли… Пізнавальне минуле моєї родини.

Втім, Райні ніяк прямо не пов’язана із Сімома Домами. Якщо я правильно зрозуміла з минулих видінь, вона була всього лише… незручним свідком. Якимось чином їй вдалося підгледіти й підслухати ритуали Люцифера, у яких він пояснював свій зв’язок із Восьмома Вузлами та Сімома Домами. У яких він убив ту руду відьму… Вона говорила про Восьмий вузол.

— А Восьмий, — раптом озивається голос із темряви, — ніхто до кінця так і не зрозумів.

Я здригаюся так, що ледь не падаю з ліжка. Біля дверей, у тіні, стоїть Філліанна. Бабця Саргари. Я була певна, що вона спить унизу біля печі, але, видно, традиції тут інші: старі ходять уночі й доводять гостей до інфаркту.

Вона здається вищою, ніж удень. Сутула, у довгій сорочці, волосся сплутане, очі блищать дивним світлом — не надто притомним.

— Ви… давно тут? — видушую.

— Давно, — хмикає. — Я ж стріли відчуваю. Як вони смикаються у сні, як вузли дригаються. Не спиться з вами в домі, дитино.

Вона підходить ближче, шарудячи босими ступнями по підлозі. Я інстинктивно трохи відсуваюся.

— Ви все про перший, другий, третій… — продовжує вона, махнувши рукою, ніби відганяє мух. — А про восьмий тільки шепочуть. Бо самі не знають, що воно таке.

— Восьмий вузол — Люцифер, — обережно кажу. — Я бачила про це видіння. Відьма сказала йому: «восьмий — ти сам».

Філліанна сміється. Сухо, неприємно.

— Люцифер — то не вузол. То… — вона клацає пальцями, підбираючи слово, — гнида, на яку вузол в’ється. Сім Домів — стріли, що тримають. А восьмий… восьмий мав бути цвяхом йому в серце.

Я нічого не розумію, але слухаю далі. Вдень її марення було зовсім іншим — нерозбірливим, безладним, безглуздим. А зараз… Воно все ще до болотних демонів незрозуміле, але звучить якось краще, логічніше. Наче це не просто маразм старої, а щось глибше.

— Вони думали, — бабця піднімає вузлуватий палець, — що можна прив’язати його, як пса на ланцюг. Сім точок, восьмий — «на ньому самому». Ха. Ритуал недописаний. Не дорозуміли. Вузол без смерті — то не вузол, а двері.

— Зачекайте, — морщуся. — Що значить… «без смерті»?

Філліанна схиляє голову набік, дивиться на мене надто пильно, як на книжку незнайомою мовою.

— Ніхто не знає, що насправді є восьмий узол, — шепоче вона. — Навіть Домівські. Це їхня найбільша таємниця і найбільша дурість. Вони боялись різати по живому. Хотіли, шоб і вовк ситий, і печать ціла. Прив’язати й не втратити.

Вона робить крок ближче. Від неї пахне травами, старечим потом, димом і чимось залізним.

— Люцифер вже був тут, до вашої війни, — продовжує вона. — Його вже раз запечатали. Сім стріл, сім Домів. Кров, кістки, вузли… Нічний вогонь, Глибинна Вода, Пісок та Кров... Все, як в книжках. Але ритуал був кособокий. Бо восьмий вузол зв’язали не там, де треба. Не так, як треба. Не розуміючи.

— І через це він повернувся? — питаю, відчуваючи, як по спині біжать мурашки.

— Він завжди вертається, поки вузол ззовні, — киває вона. — Поки він прив’язаний, а не врослий. Поки стріла не зайшла до кінця...

Вона підіймає руку й повільно опускає її з майже болісною насолодою, ніби всаджує уявний клинок собі в груди.

— Восьмий вузол має вмерти, — вимовляє чітко. — Не «постояти в колі», не «потримати свічку». Вмерти. Тоді він входить у Люцифера, стає частиною його, як кістка, як шип. І вже не відпускає.

— Тобто… — у мене пересихає в роті. — Щоб печать спрацювала ідеально, восьмий вузол… людина має… загинути?

— А інакше як ти приб’єш демона до світу? — фиркає вона. — Ланцюг без цвяха — то просто прикраса.

Слова звучать надто ясно й надто безумно водночас.

— Відьми не зрозуміли, — продовжує Філліанна, вже більше собі, ніж мені. — Вони думали, що можна обійтися кров’ю з пальця, закляттями, рунами. Не хотіли платити повну ціну. От і вийшло: сім Домів розірвані, стріли розбіглися по світу, а він знову ходить, як господар. Ха.

Вона раптом різко сміється, закидаючи голову.

— Восьмий вузол має вмерти, — повторює, ніби зависнувши на цих словах. — Має вмерти. Інакше все ще раз піде по колу. Ще раз. Ще раз.

— Хто… хто такий восьмий вузол? — шепочу. — Це людина? Відьма? Спадкоємець? Восьмого дому ж не існує… Їх лише сім.

Філліанна дивиться на мене довго. У її погляді на мить з’являється лячна ясність, ніби крізь каламутну воду раптом видно дно.

— Якби я знала, дитинко, — хрипить вона. — Може, я б уже лежала в землі, а не шипіла тут у ночі. Восьмий не написаний у книжках. Його не малюють на схемах.

— Тобто ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, — перебиває вона, — що ви, молодь, дуже любите казки про «обраних». А вузлам байдуже, хто що любить. Стріла шукає м’ясо, в яке увійти. Ось і все.