Розділ 57

Ґримуар, який ми витягаємо зі скрині, пахне пліснявою, димом і чимось іще. Чимось старим, як сама природа магії. Шкіра на обкладинці потерта.
— Ну привіт, чужі родинні скелети, — шепоче Моргана, дбайливо розгортаючи застібку.

Ми сідаємо втрьох за перекошений стіл. Я тримаю свічку, Сарґара спирається ліктями об стільницю, мружиться. Моргс читає вголос, але приглушено, ніби боїться, що нас можуть підслухати:
— «Сім Домів Стріли з’єднані однією клятвою», — повільно виводить вона. — «Кожен Дім має свою кров і свій вузол. Позначка на тілі — стріла, що вказує на їхню спільну ціль».

Я машинально торкаюся поглядом плеча Сарґари.
— Далі, — шепочу.

— «Коли всі сім вузлів з’єднані, ланцюг тримається. Коли хоча б один втрачається — печать слабшає. Стріли відчувають одна одну. Де одна — там відгукнеться інша»…

— Тобто, — повільно формулюю, — спадкоємці Домів можуть чути одне одного. По магії. По вібраціях.

— Як собаки бурю, — бурчить Сарґара. — Прекрасно.

Моргана перегортає. Усередині — схеми кіл, нотатки на полях, списки прізвищ. Я нахиляюся ближче.
— Ось, — Моргс тицяє пальцем. — «Перший Дім…» — замовкає, хмуриться. — Чудово. Тут вже якась каша.

На одній сторінці акуратно виведено: «Перший Дім Дешуа». На наступній, у переліку родів, — «Нефруа (Дім Першого Вузла)».

— Дешуа, Нефруа… — повторюю. У горлі якось пересихає. — В інших Домів такого нема?

Моргана перегортає далі.
— Другий — Астейн. Третій — Ларрон. Четвертий — Мерр. П’ятого чомусь нема… Шостий — Бран. Усе чітко. Тільки в Першого — шизофренія.

— Може, це не безлад, — тихо кажу. — Може, це гілки одного й того самого роду. Або хтось хотів сховати справжній Дім за чужим прізвищем…

Ми замовкаємо. Свічка потріскує. Десь унизу кашляє Філліанна.
— Давайте підсумуємо, — похмуро кажу я. — Виходить, окрім тебе, — я дивлюся на Сарґару, — є ще шестеро. Десь. Із такими самими мітками…

— І з такими самими проблемами, — додає Моргс. — Хоч кілька прізвищ є. Уже непогано. Якщо вони не вимерли й не з’їхали з глузду…

— І не змінили прізвище, — додаю я. — Бо це теж цілком можливо. 

Я проводжу пальцем по рядку «Дешуа / Нефруа» й відчуваю, як усередині легкою вібрацією відгукується щось дуже старе.
Стріла. Вузол. Перший Дім.

— Ми маємо їх знайти, — тихо кажу. — Усіх. Тоді ми зможемо… знову накласти печать на Люцифера? позбавити його сили, відправити назад у його світ?

— До нас уже ж намагалися. Як бачиш… хріново в них вийшло, — фиркає Сарґара.

— Але це поки єдиний реальний метод, як хтось уже зупиняв Люцифера. Хіба ні? — хмикає Моргана. — Ми не можемо дістатися до нього через армії демонів і гібридів. І поки ми відбиваємося — він нарощує силу, реальність. Війна вже плине не на нашу користь. І що довше чекаємо — то гірше це закінчиться.

Я киваю, хоча голова гуде. Ми продовжуємо гортати книги, сувої, одну за одною, і шукати бодай щось, що виведе нас на інші загадки Семи відьомських Домів. Сарґара навіть знову намагається поговорити зі своєю бабкою, але марно. Стара несе якусь особливу форму марення, де все впереміш і нічого не зрозуміло. Сумніваюся, що в цьому взагалі є якийсь сенс…

***

У цю ніч сон знову відкидає мене в давнину, в історію моїх предків.

Я піднімаю руку — і бачу не свої пальці. Довші. Тонші. На зап’ясті — тонкий браслет із срібною гілочкою.
Я — знову Райні.

Переді мною — дзеркало. У ньому відбивається дівчина у весільній традиційно фейській сукні, тільки за дуже давньою модою. Сучасні вже зовсім інші. Тканина важка, ала, з вишивкою по корсету. На голові — вінок із червоних квітів і листя, вони ніби палають. Обличчя, сховане під вуаллю, спокійне, майже чуже. В очах ховається страх, замаскований під покору.

Невдовзі за спиною вже звучать голоси. Музика. Шепіт. Традиційний спів. Старший жрець фей виголошує клятви, які Райні знає напам’ять, але не слухає. Вона знає інше: під її серцем б’ється чужий ритм. Дитина, яка ніколи не мала з’явитися.

У цьому регіоні шлюби міжрасових істот заборонені. Любов до Едгара — її найгірший злочин. Його кров і її кров разом — ще гірше. Але якщо вона вийде за Рейвена Валькіра… стане його дружиною… тоді все спишуть. Тоді ніхто не рахуватиме дні надто уважно.

— …береш чи ти за чоловіка Рейвена Валькіра… Райні Деш…

— Беру, — чую свій, але не свій, а її голос. Глухий. Чужий.

Пальці Рейвена холодні, коли він торкається моєї, тобто її руки. Він красивий, як усі фейські герцоги з легенд: високий, бездоганний, з ідеальною поставою. Він дивиться на мене з усмішкою, але ще й так, ніби ми підписуємо вигідний контракт. Що, власне, недалеко від правди.

— Віднині ти — Райні Валькір, — оголошує жрець. — Духи хай благословлять цей союз.

Натовп аплодує. Музика стає гучнішою. Вино ллється. Райні усміхається, як належить. Десь у глибині я відчуваю, як вона рахує не тости, а тижні до того, як живіт остаточно округлиться, як дитя з’явиться на світ. Валькір — моє прізвище, мій черговий предок…

Світ перескакує.

Свято вже позаду. Ніч. Сад герцогського дому освітлений місячним світлом і рідкісними ліхтарями. Райні в тій самій сукні, тільки без вінка й без вуалі, босоніж ступає по вологій траві. Серце б’ється, як у спійманого звіра.

Він чекає на неї біля старої альтанки. Едгар. Обличчя в тіні, але я впізнаю силует, голос, жест — як він нервово заламує пальці.

— Ну що, — хрипко каже він. — Вітати тебе, леді Валькір?

Райні робить крок уперед.
— Я мусила, — видихає. — Інакше…

— Інакше, — обриває він, — я знаю, що було б інакше, не повторюй.

Він злий. Але це не та лють, яку випалюють ревнощі чи образа через весільну сукню. Щось глибше. Жорсткіше.

— Едгаре… — вона тягнеться до нього, та він відступає.

І тоді я бачу його очі. Там не лише біль. Там розчарування.