Розділ 56

Дім Сарґари виявляється там, де я й чекала: на краю мапи й на краю світу. Прикордонне передмістя, сіре й обшарпане, між війною й нічим. Повітря пахне димом, сирістю та затхлим, ніби саме місто давно здалося, але забуло повідомити про це офіційно. Ніби його вже мали забути нанести на нові мапи…

Безіменний сідає біля спустілого двору, важко складаючи крила. За моєю спиною Сарґара шипить уже не вперше:

— Скажи ще раз, що «так навіть зручніше», і я вкушу тебе за шию, феєчко.

Усю дорогу ми тіснимося в одному сідлі, і це бісить її куди сильніше за політ. Моргс летить окремо на Ампарі й виглядає при цьому так, ніби в неї персональна карета. Справжня вампірська королева.

— Розслабся, — бурчу Сарґарі, яка вже набридла обурюватися. — Ти жива, я жива, Безіменний не перевтомився. Три галочки з трьох.

— Я не «розслабляюся» в твоєму сідлі, — огризається Сарґара. — Це суперечить моїм релігійним переконанням.

— У тебе є релігійні переконання? — я вигинаю брову, але, здається, Сарґара просто так пожартувала.

Ампар і Моргана сідають поруч. Моргс оглядає двір. Тут низький будинок, облущені віконниці, в’язки висушених трав під дахом, які давно ніхто не оновлював.

— Мило, — констатує вона. — Тобто, якщо любиш депресивний сільський жах...

Двері відчиняються не одразу. Лише з п’ятого, а може навіть десятого стуку. Мати Сарґари — Светла — виглядає так, ніби з неї вивели колір. Волосся заплетене абияк, очі тьмяні, під ними тіні. Рухи повільні, як у напівживої. Вона дивиться спершу на мене, на Моргану, на драконів за спиною — і лише потім на Сарґару.

— Ти повернулася, — каже тихо. Ніякого «рада», ніяких материнських обіймів. Просто, як факт.

Я явно в шоці, бо ще нещодавно Сарґара взагалі була зниклою безвісти, була в полоні! І тепер на неї — отака батьківська реакція?

— Не здохла, так, — фиркає Сарґара, але в голосі чути злам. — Не дочекаєтеся. Де батько?

Светла моргає.

— Краска забрали. На передову, — відповідає все тим самим рівним голосом. — Я хотіла тобі про це написати.

Очевидно, так і не написала. Сарґара завмирає, ковтає. Ми з Моргс переглядаємося, не знаючи, що сказати, бо все надто погано.

Ми проходимо всередину. На столі в кухні лежить неторкана їжа, зачерствілий хліб, кухоль із чимось, що колись було настоєм. Пахне не домом, а втомою. Втомою від життя.

У кутку, біля печі, на низькому стільці сидить стара. Із розповідей Сарґари я тепер знаю її рідню на ім’я, і це її рідна бабуся — Філліанна. Шкіра як пергамент, губи беззубо ворушаться. На плечі, під вицвітою вишиванкою, ледь видніється знайомий контур родимки-стріли — і мене пробиває холодом. Та вона лише хихикає в порожнечу й шепоче щось про «стріли» й «вузли», і «демонів», не дивлячись на нас.

— Ну привіт, ба, — сухо кидає Сарґара. — У нас тут гості.

Філліанна на секунду піднімає мутні очі, ковзає по мені, по Моргс, по Сарґарі… і знову йде кудись усередину себе.

Ми з Моргс почуваємося максимально некомфортно, і це ще м’яко сказано. Нас ніби закинули в персональну історію депресії й дискомфорту. Говорити не хочеться, та й ні з ким. Тут усі якось... В самих собі. 

Сарґара сперечається з матір’ю про те, чи треба їй було взагалі повертатися. Чи варто було їй узагалі вибиратися з демонічного полону. Светла відповідає коротко й мляво. Моргана дипломатично мовчить, поки нарешті не питає:

— У вас тут є… сімейна бібліотека? Ґримуари, родові записи, оце все?

Сарґара голосно, обурено фиркає, що Моргс втрутилася в розмову. Але зріла відьма — ні… Навпаки. Вперше за вечір в очах Светли щось спалахує. Ледь-ледь.

— Є, — киває вона. — То все… Філліаннине. Я давно… не відкривала.

За пів години ми вчотирьох уже в тісній кімнаті на горищі. Пил, старі трави, кілька банок із чимось страшним усередині. Головне — скриня й низька шафа, забита книжками. Светла лишає нас, тільки тихо каже:

— Обережно. Там речі, за які колись спалювали. — Ой, чорт, я вже чула саме цю фразу!

І Светла йде, мов вицвіла тінь...