Розділ 55

Тренувальні польоти — найкращі ліки від думок. Особливо тих, де рудий полонений із вежі й твій капітан уперто роблять вигляд, ніби ти для них просто помилка у звіті. Кай тепер соромиться дивитися мені в очі, а Ескар принципово ігнорує. Тому я сказала: у Пекло. У Пекло всіх.

Повітря ріже обличчя, Безіменний підо мною живий, гарячий, нервовий. Ми робимо восьме коло над тренувальною ареною. Унизу — крихітні фігурки студентів та інструкторів, трохи вище — смуги перешкод, гігантські кільця й манекени.

— Перешикування! — голос інструктора Ріддла рве повітря.

Ми йдемо клином. Попереду — Жерл з Ескаром. Трохи лівіше — дракон Моргани, практичний і красивий, як сама господиня. Праворуч — дракон Джара. Трохи позаду — Сарґара: мружиться від вітру, волосся вибивається з хвоста, очі примружені.

Я намагаюся не дивитися на спину Ескара. На те, як він сидить у сідлі, ніби народився в ньому. На те, як він жодного разу за все тренування не озирнувся назад, хоча раніше любив кинути мені через плече пару їдких зауваг.

Зараз замість його уваги — лише порожнеча. І крига.

— Валькір, зберись, — шепочу сама собі.

Безіменний гарчить, уловлюючи мій настрій.

— Висхідна спіраль! — командує Ріддл — рудий чоловік під сорок із голосом зі сталі.

Ми підіймаємося, закручуючись. Дракони йдуть майже синхронно. Майже. Десь на третьому колі я краєм ока вловлюю, як дракон Сарґари смикає крилом. Легко, майже непомітно. Як звір, у якого раптом звело м’яз.

Ще коло. Вітер змінюється — і його клинить сильніше.

— Спуск, різкий поворот, — долинає команда.

Ми йдемо вниз. Безіменний слухняний, як вишколений демон. Жерл теж ідеальний. Дракон Моргани. Джара. І…

Раптом різкий, рваний рев.

Дракон Сарґари ламає лінію так, ніби по ньому хльоснули невидимим батогом. Крило йде вниз, він провалюється. Сарґара, яка секунду тому сиділа як влита, зривається із сідла.

— САРҐАРА! — кричать кілька голосів одразу.

Безіменний реагує раніше, ніж я встигаю подумати.

— Вниз! — кричу, хоча він уже летить, почувши мій намір.

Ми падаємо слідом за нею, майже каменем. Вітер вириває повітря з легень, очі сльозяться. Сарґара кувиркається в повітрі, волає щось нецензурне. Її дракон намагається вирівнятися, та його мотає, ніби від лютої мігрені.

Я витягуюся їй назустріч.

— Трохи правіше, — шепочу Безіменному.

Він підставляє крило під її траєкторію. Сарґара б’ється об перетинку, ковзає, чіпляється руками за шип. Безіменний обурено гарчить, але тримає.

Ми вирівнюємося різко, за кілька метрів від землі.

— Є, — видихаю.

Сарґара висить, вчепившись у шип, бліда, як сніг. Я одразу згадую інше — як колись ловила Азарію на Скайтеррі. Це найгірше дежавю з можливих.

Сар із трудом, тремтячими пальцями — хоч її це й бісить — перелазить до мене. Коли вона нарешті опиняється за моєю спиною, я відчуваю, як вона притискається чолом до моєї лопатки й важко видихає після сплеску адреналіну.

— Жива? — питаю.

— Поки так, — видихає. — А от він…

Я відводжу погляд убік. Її дракон, хитаючись, усе-таки сідає на край арени. Не падає, а просто приземляється, ніби його вичавили. Крила тремтять, дихання важке.

Інструктор уже волає щось про «екстрену посадку» і «тренування завершено».

— Безіменний, нір'ктол, — наказую.

Ми сідаємо неподалік від звіра Сарґари. Моргана вже біжить до нас, ідеально зісковзнувши з хвоста свого дракона. Обличчя Моргс похмуре, губи — в тонку лінію.

— О Лів, у мене мало серце через вас не зупинилося, — кидає. — Сар, ти жива чи мені вже готувати траурний макіяж?

— Жива, демони тебе дери, — видушує Сарґара, злазачи. Ноги в неї підкошуються, і я автоматично підхоплюю її під плечі.

Її дракон важко ронить голову на землю. Очі мутні, дихання збивчасте.

— Це не просто втома, — тихо кажу. — Він захворів.

Сарґара здригається.

— Не смій тут розкидатися діагнозами, — шипить. — Він не… У нього просто…

Дракон знову смикається. Ніби всередині в ньому копошиться щось неправильне.

— Драконячого лікаря сюди, хутко! — волає інструктор.

Лікарі вже біжать, але мені не подобається те, що я відчуваю. Цей трем — не як на арені Скайтерри. Інший присмак, більше… сирості? Порчі? Слів немає, є тільки відчуття.

— Знімай обладунки, — кажу Сарґарі. — Треба, щоб ти теж лягла. Ти бліда, як вампір на дієті.

— Відчепись, я в порядку, — гарчить вона, але пальці все одно тремтять, коли тягнеться до ременів наручів. — Йому гірше, ніж мені.

— Тим паче зніми, — бурчу. — Якщо ти гепнешся поруч, користі буде нуль.

Ми з Моргс стягуємо з неї частину амуніції. Сорочка під обладунком просякнута потом і пилом, і чимось темно-червоним. Кров?

— Торкатися можна? — питаю, вже обережно відсуваючи тканину від плеча, щоб перевірити, чи немає пошкоджень.

— Феєчко, якщо ти зараз почнеш мене роздягати при всіх, я ще й когось укушу, — скалиться Сарґара, але в самої голос сідає.

Я ігнорую. Відтягую тканину трохи нижче — і завмираю. На її плечі, ближче до ключиці, між шрамом від давньої бійки й веснянками, — родимка. Не пляма. Не розпливчаста клякса.

Стріла.

Чітка, рівна. Тонка лінія, наконечник… ніби хтось намалював на її шкірі символ, який я бачила уві сні так ясно, наче мені випекли його на внутрішньому боці повік. Відьма в катакомбах. Кров, руни, ланцюги. І мітка-стріла під лівим вухом.

Світ на секунду з’їжджає.

— Фреє? — звучить голос Моргани десь збоку. — Ти чого?

Я не відповідаю.

— Це… що? — видихаю, не відриваючи погляду від родимки. Навіть забуваю про розводи крові на шкірі дівчини — відкрилася її невеличка стара рана.

Сарґара хмуриться.

— Що? Просто старі садна.

— Ні. Родимка, — кажу глухо. — У формі стріли.

— А, ця, — фиркає вона. — Так. Велика таємниця мого прекрасного тіла. Що, вперше помітила?