Розділ 54

В архіві, де пахне каменем, старою шкірою й забороною, я працюю до біса швидко. Тиша тут така густа, що навіть дихання здається порушенням дисципліни. Але я вже була тут, і мені не вперше. Очі пробігають рядками зі швидкістю блискавки.
«Ниті поля.»
«Приманка для інстинктів.»
«Резонансна сітка.»
«Підлаштування магічної пастки під конкретну кров.»

Усе це здається потрібним. Усе це здається ключами, які нарешті приведуть до розгадки того, що сталося під час Скайтерри. Та, гортаючи сувої й фоліанти один за одним, я знаходжу багато нового, але не знаходжу необхідного. Не знаходжу реальних відповідей на свої загадки: про природу тієї магії, про те, яка сутність могла її накласти.

Я закриваю черговий том і чую в голові колись кинуту фразу Моргани: «Ненавиджу грати без козирів».

Я теж.

Розпач у мені такий великий, що я примудряюся вихопити Доріана в коридорі, несанкціоновано привести його в архів і тикнути носом у папери, пояснюючи проблему.

Доріан дивиться на мене так, ніби я сама — жива катастрофа в плащі. Він перегортає один том, потім другий. Бере третій — обережно, майже ніжно, як беруть чиюсь чужу таємницю. Пальці в нього сухі, упевнені; він явно з тих, хто не впускає речей. А зараз, здається, йому дуже хочеться впустити мене.

— Це все… стандартні трактати, хай і з забороненими доповненнями. Тут немає… по-справжньому екстравагантної інформації. Насправді, деякі старші студенти-відьми вивчають це майже у відкритому доступі, — нарешті промовляє він, і голос у нього тихий, щоб не розбудити навіть камінь.

Я відчуваю, як усередині щось шипить.

— Тоді де решта? — видушую я. — Те, що могло б пролити світло на ту магію на арені.

Доріан переводить погляд на мене. Спокійний. Надто спокійний для людини, яку я щойно «несанкціоновано» привела в заборонене місце.

— Поняття не маю, Фреє. Те, що в Бронзової Академії є заборонений архів, зовсім не означає, що тут зберігатимуться всі загадки давньої чорної магії.

— Невже та магія настільки чорна? Це ж усього лише… якась вібрація, що лякає драконів, — фиркаю й схрещую руки на грудях.

— Ти права. Це схоже на деякі класичні відьомські прийоми, але з домішками. Якби тут була Вілланія… Думаю, вона б вирахувала точну форму цієї магії.

Від згадки про Ві в мене вкотре боляче стискається в грудях.

— Але я не відчувала це як відьомську магію! Я знаю, як вона відчувається. А те… було щось інше! — заперечую.

Доріан морщиться від мого гучного голосу й приставляє палець до губ, закликаючи до тиші.

— Я ж сказав: з домішками. У будь-якому разі, напівфея і вершник не зможуть визначити точний вид магії за давніми трактатами вершників. Твоя затія малокорисна, Валькір. Краще займися… чимось актуальнішим.

Я хмурюся, але нічого не відповідаю. Може, Доріан має рацію. Може, все, що ми робимо, — марно. Але я точно не опущу рук. Я продовжу копатися в цьому, доки ми не дістанемося суті.

Надвечір Академія вже не гуде. Вона тріскає. У їдальні мідники сидять своїми островами, а наші — окремими. Між нами тут не столи, а прокляте мінне поле.

І на цьому полі Моргана раптом влаштовує… жест перемир’я? Вона з’являється в залі під руку з Ешем. Не «випадково поруч». Не «ми просто розмовляємо». Під руку. З цілком офіційним виглядом, ніби він уже зробив їй пропозицію руки й серця.

Еш високий, упевнений, настільки вродливий, що в цій академії йому сходить з рук море нахабства. Він іде поруч із нею спокійно, а в його очах те саме: «вона моя, і мені байдуже, хто проти». Моргана ж сяє. Не своїм звичним «я — вампірська королева вечірки», а чимось м’яким, майже несподіваним. У неї навіть голос стає нижчим, коли вона каже мені:

— Мені шкода говорити це тільки зараз, але ти була така зайнята останнім часом, і в тебе було стільки проблем… Загалом, ми з Ешем тепер разом.

— Ти… серйозно? — кліпаю я, не відразу тямлячи, що в мене взагалі є право дивуватися.

— Ага, — посміхається Моргана. — Я вирішила: якщо завтра нас усіх зжере війна, то я хоча б помру не самотньою.

А от з огляду на те, що сталося між мною й Ескаром, — я точно помру дуже самотньою…

Еш нахиляється й цілує Моргану в скроню. Це жест людини, яка не сумнівається.

Я ловлю на нас кілька поглядів. І один із них особливо крижаний — Азарія дивиться так, ніби в голові вже складає список «кого вбити першим». Але Моргані абсолютно байдуже. Вона обрала собі цього мідного вершника. І, чорт забирай, я щиро радію за неї, попри те, що в душі гризе гидкий черв’як заздрості: важко дивитися на їхнє щастя, коли Ескар оминає мене десятою дорогою.

— Щаслива ти стерво, — тихо кажу я Моргані, ледь усміхаючись.

— О, так, — вдоволено відповідає Моргс. — І ти теж будеш. Просто не сьогодні.

А потім, трохи згодом, я знову бачу Ескара. Він іде галереєю поруч із Лірою. Вони ледь не під руку тримаються, як щойно зробили Моргана й Еш. Вони йдуть поруч, ніби це найприродніше, що коли-небудь із ними відбувалося. Ніби вони так ходять завжди. Ніби в нього знову є людина, з якою не потрібно говорити — достатньо кроків.

Він навіть не дивиться в мій бік. Ліра щось каже йому, і він — уперше за день — ледь усміхається. Куточком губ. Майже непомітно.

Але я помічаю. Звісно, я помічаю. У мене всередині щось тріскається, як крига на річці: спершу ледь чутний звук, а потім розумієш, що під ногами вже порожнеча…

Я роблю крок уперед. Хочу покликати. Хочу сказати: «Ескаре, у мене є зачіпка. У мене є слово. У мене є...»

Але він проходить повз. Повз мене. Повз мій голос, який навіть не встиг вирватися. Ліра, проходячи, повертає голову. На її вустах знову та сама усмішка: «кумедно».

Я стою, доки їхні кроки не розчиняються. Потім повільно вдихаю. І вперше за довгий час мені хочеться не розслідування, не доказів і не архівів. Мені хочеться зробити щось дуже просте. Повернути собі його погляд. Будь-якою ціною.