Розділ 53

Після того, як Ескар іде з Лірою, Академія стає іншою. Мова не про війну, зіпсований матч і не про демонів. Просто в повітрі для мене висить щось мерзотне, липке, особисте.
Я тримаю обличчя рівним доти, доки не доходжу до своєї кімнати. Вона порожня. Моргс, де б вона не була, ще не повернулася. Я глибоко видихаю. Не плачу. Не дозволяю собі цієї романтичної слабкості. Просто сідаю на край ліжка й дивлюся в стіну, намагаючись зрозуміти, що саме зараз болить.

Кай. Непорозуміння. Поцілунок. Ескар. Ліра. Ревнощі. І це — лише останні години. Не кажучи вже про все інше.

Сидіти самій у кімнаті, під глуху тишу стін, раптом стає нестерпно. Я маю щось робити, маю вибити ці почуття з грудей. Тому встаю, накидаю плащ і йду туди, де точно немає місця романтичним дилемам.
До бібліотеки.

Але бібліотека не дає мені нічого. Я перериваю довідники з бойової магії, ритуалів, артефактів, позаштатних магів. Знаходжу сто способів «порушити правила Скайтерри, не докладаючи зусиль». Знаходжу десять термінів про «вібрації поля». Знаходжу півтора згадування про «відьомські сітки», які дратують нервові вузли драконів. І всі ці сторінки пахнуть пилом і марнотою, сповнюються чутками, непорозуміннями або зовсім не тим, що мені потрібно. Я закриваю книжку так різко, що поруч здригається першокурсниця.
— Пробачте, — автоматично кажу я… і тут же розумію, що серце раптом скрутилося в тугий клубок. У голові знову спливає ім’я.

Вілланія.

Якби вона була тут… Якби сиділа поруч і раптом сказала: «Так. Тут нічого корисного, нам треба шукати глибше. Там, куди заборонено».

У горлі від спогаду про її голос народжується клубок. І все ж я змушую себе підвестися й іду до Радрера. Бо якщо я зараз не зроблю бодай щось по-справжньому корисне, то просто розірвуся.

Директор зустрічає мене так, як зустрічають негоду: без радості, але й без здивування, тримаючи парасолю напоготові. Його кабінет усе той самий, що й завжди. Тут немає розтрощених стільців і столів, а я згадую, як він трощив, коли дізнався про доньку…

— Валькір, — сухо каже Радрер, коли я заходжу. — Або ти прийшла з фактами, або з емоціями.

Я кліпаю.

— А можна… і те, і інше? — відповідаю майже спокійно та з легкою іронією.

Доброзичливості в погляді директора обмаль. Утім, і я вже не граю в милу-дівчинку-феєчку. Я тут у справі.

— Говори, — наказує Радрер.

— На арені була енергетична сітка. Тонка, в’язка. Вона била по наших драконах. Тільки по наших. Мідних не чіпало взагалі. Ми це відчували.

— «Відчували», — повторює він, як чуже слово, яке йому не до вподоби. Утім, його тон усе одно звучить краще, ніж у розпорядника.

— Так, — жорстко киваю я. — Відчували. І бачили. Потім я спалахнула. І мене записали в шахрайки.

Радрер не перебиває. Це вже перемога.

— Я все це вже чув від розпорядника. Твою розповідь і ситуацію загалом. Зараз триває розслідування, тож…

Я ковтаю й кажу рішучіше:

— Кай сказав, що ця штука… схожа на вежу.

Ось тут у Радрера змінюється обличчя. Не сильно. Але достатньо, щоб я зрозуміла: влучило. Бо вежа для нього дорівнює… прокляттю. Особистому пеклу. Смерті доньки…

— Кай, — повільно повторює він. — Ненадійне джерело.

— Я розумію. Він може бути загрозою. Але якщо він упізнав ту магію, значить, там справді щось є. І якщо це слід вежі… Це хтось, хто вміє робити так, щоб наші дракони втрачали контроль, і він зовсім близько, директоре, просто в нас під носом!

Радрер мовчить. Потім чоловік коротко видихає, ніби всередині нього роздратовано клацає.

— Що ти пропонуєш?

— Я маю потрапити в архів. Заборонений для відвідування студентами. — Я кажу прямо, бо немає сенсу прикрашати. — Мені треба зрозуміти, що це могло бути. І як це робиться. Я просто прошу… шанс не бути сліпою.

Він дивиться на мене так довго, що мені хочеться сказати «забудьте», аби тільки не витримувати. Але я витримую.

— Ти розумієш, що це не просто пустощі? — нарешті питає Радрер. — Там не «цікаві книжечки». Там речі, за які раніше виривали язики й виколювали очі. Книги, що зводили людей з розуму.

— Розумію.

— І все одно просиш?

— Так.

Він примружується.

— Чому?

Я розтуляю рота — і раптом розумію, що нормальними словами в мене не вийде. У грудях піднімається те, чого я сама боюся:

— Бо… — видихаю я. — Бо Вілланія вчинила б саме так.

Тиша густішає.

— Не треба, — тихо каже Радрер.

— Треба, — зриваюся я, але не голосно. — Якби вона була тут, вона б не сказала мені: «Іди поспи й не драматизуй». Вона б ткнула пальцем у потрібну сторінку. Вона б… допомогла.

Я відчуваю, як голос ламається, і злюся на себе ще дужче.

— І я знаю, що ви знали, що вона потай туди ходила. У заборонені частини архіву. Вілланія часто шукала відповіді там… де інші не ризикнули б, — в голосі звідкість трохи гніву. Зовсім трохи. Не на Радрера, а на світ, де Вілланія мертва. 

Радрер на мить відводить погляд. Для нього це майже зізнання, слабкість, тремтіння. Але водночас цей жест не робить його слабшим. Лише сильнішим. Як тоді, коли він моторошно трощив меблі у відчаї, намагаючись угамувати свою скорботу… Від усього цього він не здається мені жалюгідним чи імпульсивним. Він здається люблячим батьком, якому надто важко впоратися з втратою.

— Вілланію не повернути, — каже він низько. — Хоч мені неймовірно її бракує… — зізнається.

Я мовчу, відчуваючи, що нові слова вже крутяться в чоловіка на язиці, просто не наважують зірватися. Радрер різко встає, підходить до шафи й дістає ключ. Той самий, від забороненого архіву. Тримає його в пальцях, ніби вирішує, чи не простіше зламати мені руки й закінчити розмову.

— Один допуск, — каже він нарешті. — Жодних копій. Жодних «я візьму на хвилинку». І якщо ти почнеш влаштовувати бедлам — я особисто витягну тебе за шкірки.