Розділ 52

Я наздоганяю Ескара майже бігом, поки всередині все горить. Він іде швидко, рівно, так, ніби його спина — це сама по собі команда. Плечі прямі, кроки однакові. І найбільше бісить те, що він навіть не озирається. Не тому що «не чує», а тому що чудово вміє робити вигляд, ніби оглух.
— Ескаре! — знову кидаю йому в спину.

Він не сповільнюється. І цим доводить мене до тієї стадії злості, коли вже хочеться не пояснювати, а кусати. Сад лишається позаду, і ми виходимо на доріжку між кам’яною стіною та галереєю гуртожитку. Тут пахне сирістю, гравієм і драконами.

— Я знаю, що ти мене чуєш! — неохоче зриваюся на крик.

Ескар нарешті зупиняється. Повільно. Повертає голову. Тільки голову. Погляд у нього темний, закритий. Він дивиться так, ніби вже все вирішив — і тепер просто чекає, коли я перестану заважати його рішенню існувати. Чи коли я сама припиню існувати... 

— Я чую, — каже він спокійно. Надто спокійно. — Далі?

Далі?
Чорт, та я зараз його цим «далі» задушу.

— Далі те, що ти бачив… — я запинаюся і ловлю себе на тому, що починаю говорити занадто типовими словами, ніби за сценарієм бульварних романів. — Ти бачив не те. Ти побачив шматок.

Його губи ледь сіпаються.

— Я побачив достатньо, — відповідає він.

Ця фраза б’є по мені, як плаский камінь по воді: не боляче, але принизливо. Я роблю крок ближче, щоб не тремтіти. Щоб він не подумав, що я слабка. Щоб я сама не подумала.

— Кай… — видихаю. — Кай поліз цілуватися. Я не…

— Не виправдовуйся, — обриває він.

Слова звучать не гучно. Але вони ріжуть. У них немає ревнощів, немає злості, немає емоцій — тільки стіна. Холодна. Рівна. Капітанська.

— Я не виправдовуюся, — шиплю. — Я пояснюю.

— Мені не потрібне пояснення, Валькір.

— Авжеж. Тобі завжди «не потрібно». Тобі потрібно тільки зробити вигляд, що ти вище за все це, — я чую, як тремтить мій голос, і від цього стає ще гірше. — Ти йдеш у себе, закриваєшся, і хай усі навколо гадають, що в тебе там. Зручно, так?

Його погляд стає трохи гострішим. Наче я підійшла надто близько до правди.

— Я не зобов’язаний обговорювати з тобою твоє особисте життя, — каже він.

Я завмираю. Ось воно. Ось де він мене вдарив: «твоє особисте життя». Наче все, що між нами було — вежа, кров, крики, його руки на моїх плечах, його губи на моїх губах, — це вже не «моє особисте життя». 

— Особисте життя? — повторюю тихо, і мені здається, що навіть повітря завмирає. — Ти зараз це називаєш «особистим життям»?

Він мовчить. І це мовчання гучніше за будь-які слова.

— Це була помилка, — швидко кажу я, бо якщо зараз не скажу, то зірвуся на крик і зроблю ще гірше. — Він не спитав. Він… неправильно зрозумів…

— Я прийшов не по це, — різко обриває мене Ескар.

— А по що? — зривається в мене.

В очах Ескара щось іскрить, теплішає, ніби зараз він нарешті скаже щось не капітансько-крижане, сухе й бездушне. Але він сам себе обриває:
— Провітритися в саду. Неважливо.

— Неважливо? А мені чомусь здається навпаки! Ти зараз закриваєшся. Ти закриваєш себе. І мене заодно. Як замок!

Ескар дивиться на мене невдоволено.

— Фреє, — вимовляє він, і ім’я звучить не м’яко, а як попередження. — Зараз не час.

О, так. «Зараз не час» — універсальна фраза, щоб не відповідати за власні почуття. Зручно. Прямо як те містичне «особисте життя».

Я замовкаю. І саме в цю мить — звісно, саме в цю — звідкись збоку лунає легкий, упевнений крок. Не біг, не метушня. Крок людини, яка знає, що їй поступляться місцем, навіть якщо ніхто не хоче.

— Капітане Ескаре, — лунає жіночий голос.

Я обертаюся раніше, ніж встигаю наказати собі «не реагувати». Бо цей голос не з наших. Не з Чорного Полум’я. Він інший: гладкий, із насмішкою на кінчику.

Вона йде доріжкою, ніби сценою. Ідеально зібране руде волосся, але водночас із легкою недбалістю. На ній  сукня-екіпірування: шкіряний нагрудник, ремені, щільна тканина. І все сидить так, ніби вона народилася вже пристебнутою до сідла й готовою до війни. Поруч її дракон. Темний, як грозова хмара. Невеликий, компактний, нервовий на крилі. Він тягне носом повітря й дивиться на нас уважніше, ніж половина професорів.

Ліра.

Її погляд ковзає по Ескару, як рука по лезу: звично, упевнено, без страху порізатися. Потім вона переводить очі на мене. І усміхається. Не широко. Не дружньо. Так усміхаються люди, які бачать слабкість, і називають це «цікаво».

— Сподіваюся, я вам не завадила? — питає.

— Так, — відповідаю я, і Ескар вторить мені тупо в унісон:
— Анітрохи.

О Лів, просто чудово! Я закочую очі. 

— Ти шукала мене? — нарешті питає Ескар. Голос знову рівний. Живий. Наче у нас із ним не було сварки секунду тому.

Ліра робить крок ближче, і я майже фізично відчуваю її впевненість.

— Я подумала, що тобі не завадить пройтися, — каже вона. — Свіже повітря. І розмова без свідків.

«Без свідків». Тобто без мене. Я відчуваю, як у мені піднімається ревнощі — не красиві й не романтичні, а глухі, гіркі. Як присмак заліза в роті після удару.

Я дивлюся на Ескара.
Будь ласка.
Скажи хоч щось.
Скажи «ні».
Скажи «пізніше».
Скажи «в мене справи».

— Ліро, — каже він, і ім’я звучить надто спокійно, надто… знайомо. — Пройдімося.

Я відчуваю, як у мене всередині щось падає. Не серце, а гордість. Вона падає голосно, з тріском, але зовні я тримаю обличчя. Я зобов’язана тримати обличчя. Я вмію.

— Чудово, — видихаю я, і голос виходить майже рівним. Майже.

Ліра кидає на мене короткий погляд, і в ньому спалахує задоволення. Маленьке, хиже. Звісно. Вона отримала сцену. Тільки без оплесків. Ескар робить крок повз мене. Не торкається. Не зупиняється. Не пояснює. Просто проходить.

І на секунду мені хочеться схопити його за рукав і гаркнути йому в лице: «Ти серйозно?!»