Розділ 50

Кай з’являється біля входу до саду, наче був там завжди.
— Ви мене шукали, пані Валькір? — м’яко питає він.
Сад Академії, якщо це взагалі можна так назвати, бо від саду тут більше слово, цієї пори майже порожній. Основна маса студентів або зависає в їдальні, обговорюючи скандал, або по кутках будує плани помсти мідникам. Тут лише доріжки, кущі та пара старих кипарисів, які бачили більше студентських драм, ніж сам Радрер.
— Розшукуваного знайдено, — киваю з легкою грайливою офіційністю. — Пройдемося?
— Звучить як пропозиція, від якої важко відмовитися, — посміхається він.
Ми йдемо пліч-о-пліч гравійною доріжкою. Десь удалині гуркочуть дракони, а тут лише шелест листя й поодинокі голоси.
— Послухай, Каю… Мені потрібно зрозуміти. Ти кажеш, магія на арені була схожа на магію вежі. Наскільки?
Він ненадовго замислюється.
— Якщо пояснювати словами… — повільно промовляє він, — там, у вежі, магія була як ланцюг. Товстий, важкий. Вона тримала, тягнула донизу, душила. На арені — радше як тонка сітка. Але сплетена з тих самих ниток. Відгук у тіла той самий.
Мене пробирає тремтіння.
— І ти це відчуваєш, хоча… нічого не пам’ятаєш?
— Я не казав «нічого», — м’яко поправляє він. — У мене теж, як у вашого друга Руї, каша.
Я здригаюся.
— Ти знаєш про проблеми Руї?
— Про нього говорить половина Академії, — розводить руками Кай. — «Східний демон», «дракон, який ходить як людина», «полонений студент Бронзової, якого витягли з вежі». Чутки швидкі.
— Що саме у тебе з пам’яттю? — питаю.
Він відповідає не одразу.
— Уяви книгу, — каже нарешті. — Де цілі сторінки вирвали, інші переплутали, а треті залили водою. Є окремі фрази. Окремі картинки. Руки, ланцюги, руни. Голос Люцифера. Ваш… — він ледь кривиться, добираючи слово, — той генерал, Легіон. Але варто мені спробувати скласти це в одну історію — усе розповзається.
— Тобі страшно? — виривається в мене.
Він ледь посміхається.
— Колись потім, можливо, й буде. Зараз я надто зайнятий тим, щоб… вижити.
Ми звертаємо до дальнього кута саду. Тут вищі кущі, менше людей. Повітря вологе, пахне чимось хвойним.
— Чому ти так завзято став на мій бік? — питаю напряму. — Ти мене майже не знаєш, хай я й маю стосунок до твого порятунку. Але це не лише моя заслуга…
— Я знаю, як дивляться на тих, кому не вірять, — спокійно відповідає він. — Коли ти говорила про чужу магію, на твоєму обличчі було те саме вираження, що…
Він запинається.
— Яке?
— Яке було в мене, коли я намагався пояснити лікарю, чому боюся темряви, хоча «у вежі ж у вас не було вікон, пане Кай?», — криво всміхається він. — Це неприємне відчуття.
Я на секунду замовкаю.
— Отже, справа в… солідарності жертв? — жартую.
— Можна й так, — киває він. — А ще ти мені просто подобаєшся.
Я спотикаюся на рівному місці.
— В якому сенсі?
— У звичайному, — відповідає без паузи. — Ти вперта, гучна, ти лаєшся на себе і все одно робиш усе, коли треба. Ти не ідеальна, але прекрасна у своїй неідеальності. Це… заспокоює.
— Чудово, — бурчу. — Я, значить, ходяче заспокійливе.
Він сміється. Тихо. Ми зупиняємося біля низької кам’яної огорожі. За нею — ще один, дикий, необроблений шмат саду. Я впираюся долонями в камінь, намагаюся зібрати думки докупи.
— Каю, — починаю. — Я справді хочу зрозуміти, на чий ти стороні, — кажу чесно. — Ти пов’язаний із вежею. Відчуваєш ту саму магію. У тебе провали, як у Руї. Я не виключаю, що тобою хтось може користуватися. Або вже скористався.
Він дивиться на мене уважно. Занадто уважно.
— Я на своїй стороні, — відповідає після паузи. — Але якщо тобі від цього легше, зараз вона збігається з твоєю.
— «Зараз» звучить… не заспокійливо, — хмурюся.
— Я чесна людина, — м’яко нагадує. — Ну, настільки, наскільки це взагалі можливо після всього.
Він робить крок ближче. Я розумію це надто пізно — була зайнята тим, що аналізувала кожне його слово.
— Фреє, — тихо каже він. — Я розумію, що тобі зараз важко. З батьком. З Академією. З цими іграми, де всі тягнуть ковдру на себе. Просто скажи, якщо я перетинаю межу.
І нахиляється. Поцілунок виходить м’яким. Не таким, як у Ескара — не лютий удар чи спроба підкорити. Обережний, як у людини, яка боїться, що її відштовхнуть, але все одно ризикнула. Його губи торкаються моїх — спочатку ледь-ледь, як запитання. Мозок на секунду зависає. Тіло теж. Я не очікую. Не була готова. Не прораховувала цей хід.
А потім мене ніби обливають крижаною водою. Я відриваюся різкіше, ніж треба, долоня сама штовхає його в груди.
— Ти що робиш?! — виривається.
І в цю мить погляд чіпляється за рух на іншому кінці алеї. Ескар. Він стоїть між кипарисами, трохи в тіні. Без плаща, у темній сорочці, як того дня в лісі. Обличчя закрите. Надто закрите. Погляд прямо на нас. На мене, на Кая, який щойно був надто близько. Я стискаюся всередині.
— Ескар! — видихаю й роблю крок уперед.
Та він уже розвертається. Не кидається геть — ні, звісно. Просто йде швидким, контрольованим кроком людини, яка нічого не бачила й бачити не хотіла. Спина пряма, плечі напружені до хрускоту. Що він міг надумати собі в цю мить?!
— Зачекай! — майже кричу.
Він не озирається. Повітря в саду стає густим, як мед. Я стою посеред доріжки, ніби прибита до місця.
— Фреє, — обережно каже Кай. — Я… вибач.
Я різко обертаюся до нього.
— Ти що взагалі собі подумав? — голос тремтить, але не від сорому, а від злості. На нього. На себе. На весь цей світ, де демони палять міста, а я примудряюся влаштовувати любовні драматичні сцени в академічному саду. Він піднімає руки, наче здається.
— Я неправильно прочитав сигнали, — чесно каже він. — Ти була… доброю до мене. Цікавилася. Слухала. Я вирішив, що…
— Що я запросила тебе на побачення? — обриваю.
Він кривиться.
— Так.
Я заплющую очі на секунду. Бачу в темряві перед очима родимку-стрілу на шиї відьми. Бачу спалах на арені. Бачу погляд Ескара в ту мить, коли він побачив нас.
— Ти не маєш права так робити, — тихо кажу. — Не маєш права лізти в чужу кашу. У мене її достатньо.
— Ти права, — спокійно визнає він. — Це була помилка.
І це чомусь бісить ще сильніше. Бо він не виправдовується, не валить усе на вежу, не робить вигляд, що «винна магія». Просто приймає.
— Я… справді, вибач, — повторює він. — Я постараюся триматися від тебе далі.
Ці слова віддаються в грудях дивним відлунням.
— Роби як знаєш, — видихаю. — Тільки якщо ти ще раз вирішиш мене «підтримати», я не відповідаю за наслідки. Вони можуть тобі дуже не сподобатися.
Він киває.
— Візьму до відома.
Кай розвертається й іде іншою доріжкою, не озираючись. Я лишаюся сама посеред саду, з палаючими щоками й важким, липким відчуттям, що магічні пастки сьогодні були взагалі ні до чого. Пасткою стала я сама. Для себе. Для Ескара. Для всіх.