Розділ 49

Лікарня після Скайтерри пахне не кров’ю, а мазями й упертістю. Нашою. Руї сидить на ліжку, витягнувши ноги й обіпершись на подушки так, ніби це трон, а не лікарняна розкладачка. Сорочка розстебнута на кілька ґудзиків, золоті очі трохи тьмяніші, ніж зазвичай, але усмішка на місці.
— Феєчка виглядає так, наче збирається спалити арену вдруге, — ліниво каже він. — Мені варто хвилюватися за Скайтерру чи за мідників?
Я спираюся плечем об одвірок, руки схрещую. Якщо зараз розслаблюся, то точно розвалюся. Після всього.
— За мідників не хвилюйся, — бурчу. — Вони чудово справляються самі. Особливо з магічними пастками.
Він ледь підводить брову.
— А от це вже звучить цікаво.
Ми знову пережовуємо знайому історію, яка дійшла до Руї поки що уривками. Вібрація. Дракони, що сходять з глузду. Мій спалах. Дискваліфікація. Розпорядник, який «нічого не зафіксував». Мідники, які «ні до чого». Кай, який раптом виявляється єдиним, хто зрозумів, що сталося. Руї слухає мовчки, лише пальцями грається з краєм простирадла.
— І у фіналі, — закінчую, — мене офіційно записали в шахрайки. 
— Вітаю, — спокійно киває він. — Тепер ти не тільки фея і проблемна вершниця, а ще й жах комісії Скайтерри. Престиж зростає.
Я фиркаю.
— Я серйозно, Руї. Це була не наша магія. Не демонічна, не відьомська. Щось… інше.
Хапаюся за волосся, нахиливши голову.
— Якби тільки… Якби Вілланія була з нами… Вона б зрозуміла, що це…
Руї важко видихає, почувши її ім’я.
— А Саргара що каже? Вона ж теж наполовину відьма.
Я закочую очі.
— Саргара примудрилася пропустити матч, бо в неї знайшлися справи важливіші, — невдоволено фиркаю. Так, мені неприємно. Раз на арені грала левова частка Чорного Полум’я, то очікувалося, щоб і серед глядачів були і всі наші. Але Саргара надто свавільна, і часом її не зрозумієш. Це бісить. 
Руї ненадовго заплющує очі.
— Можу потішити, — каже після паузи. — Я теж нічого не зрозумів.
— Дуже корисно, — похмуро відгукуюся.
— Я не закінчив.
Руї вирівнюється, погляд стає трохи серйознішим.
— Після башти в мене… — на секунду шукає слово, — дивини.
— Які ще дивини? — у мене всередині все неприємно стискається.
Тільки не нова погана новина…
— Пам’ять, — спокійно пояснює він. — До башти все було нормально, ну, як у всіх. А зараз… шматками.
Він постукує пальцем по скроні.
— Є речі, що лишилися кришталево ясними. Ти, Ескар, директор, Безіменний. Обличчя деяких демонів. А є дні, як каша. Знаю, що був бій. Знаю, що хтось когось зрадив. Але деталі — ніби хтось розмішав ложкою. Я відчуваю, як холод пробігає хребтом.
— Ти казав лікарям? Радреру?
— Лікарям сказав. Вони знизали плечима і видали стандартне «наслідки полону, стрес, усе налагодиться». Радреру скажу, коли буде чим потішити, — усміхається. — Типу «директоре, я згадав, де зберігаю план порятунку світу».
— Руї, це не смішно, — видихаю. — Якщо Люцифер порпався в тебе в голові…
— Феєчко, — він м’яко перебиває, — у мене там було не так уже й багато цінного. Повір. 
Я дивлюся на нього. Занадто спокійно. Занадто легко.
— Ти бодай мене пам’ятаєш нормально? — пробую жарт уголос, хоча всередині питаю по-справжньому.
— На жаль, так, — ліниво тягне він. — Тебе, цю академію і той момент, коли ти вирішила, що можеш торгуватися з Пеклом, я не забуду навіть після третьої башти.
У мене всередині трохи тане лід. Але ненадовго.
— А що ти думаєш про Кая? Він рудий, тихий, з очима, як мед. Каже, що не пам’ятає життя до полону. Але магію відчуває дуже… тонко.
Руї хмурніє.
— Рудого в башті я не бачив, — чесно відповідає. — Мене, як особливого, тримали окремо. Іноді чув крики, іноді шепіт, але облич не бачив… Чи не пам'ятаю. 
— Тобто ти нічого не можеш сказати про нього, — підсумовую.
— Можу сказати одне, — він ледь схиляє голову. — Якщо людина відчуває магію башти так сильно, то вона з нею пов’язана глибше, ніж просто «сиділа в сусідній камері». Інакше всі бранці, яких прихистила академія, підняли б бунт після Скайтерри, внюхавши ту чужу енергію. Це ж очевидно.
Розумію. От у цьому і проблема.
— Фреє, — Руї раптом стає серйозним до неприродності. — Будь із ним обережна. Не тому, що він точно ворог. А тому, що він, можливо, частина всієї цієї історії…
— Я якраз збиралася, — бурмочу. — Обережно.
Він пильно дивиться на мене.
— Обережно — це не означає «закохати в себе, а тоді витрусити правду», — ліниво нагадує. — Це моя тактика. Не кради.
— Відпочинь, східний дурню, — огризаюся. Але всередині вже вирішено.
Якщо я хочу зрозуміти, хто такий Кай — пора перестати гадати здаля і просто поговорити. Нормально. Особисто. І наполегливо.