Розділ 47

Коли м’яч знову злітає, вібрація вже не просто свербить, а ніби б’є по нервах. Безіменний мотляє головою, гарчить, намагається відійти від чогось невидимого, але це «щось» повсюди. Жерл смикає крилами, а дракон Моргс б’є ними занадто часто, як налякана пташка. При цьому мідники зберігають цілковитий спокій, у них усе ідеально.
— Це ненормально, — шипить Азарія. — Тут відбувається якась чортівня!
Я теж це відчуваю. Магія. Дуже тонка, в’язка, липка. Не можу визначити її природу. Фейська? Ні, я б відчула знайомі нотки. Може, демонічна? Та, що вбивала драконів і летіла в нас, була темною, з присмаком гару, а тут щось інше. Навіть магія Вілланії відчувалася зовсім інакше. Може, вона надто рідкісна, надто давня? Немає часу думати, поки ця енергія б’є по наших драконах.
Крит у центрі поля посміхається. Як людина, якій заздалегідь розповіли, чим усе скінчиться. От виродку... М’яч у них. Вони забивають перший гол. Потім другий. Ми до пуття не можемо тримати стрій: дракони нервують, кидаються в боки, збиваються з курсу. Ми, вершники, зараз не так сильно боїмося, як вони.
Стадіон гуде. Я чую окремі вигуки:
— Що з Чорним Полум’ям?
— Жерл що, з глузду з’їхав?!
— Дракон Валькір не тримає висоту!
Так, дякую, я в курсі.
М’яч знову у мідників, вони йдуть в атаку. Якщо заб’ють іще раз — усе, шансів відігратися не залишиться. Вібрація б’є вже не лише по драконах, а й по мені: пальці тремтять, дихання збивається, ніби я летіла три години. Ідеї в голові є, але вони клято… сумнівні.
Якщо я нічого не зроблю — ми програємо. Якщо зроблю — порушу прямі правила Скайтерри. Варто? Вибір так собі.
— Ескар, — різко кажу. — Відчуваєш чужу магію?
— Так, — крізь зуби відповідає він. — Але я не бачу, де кляте джерело.
От у цьому й проблема. Я — бачу. Точніше, відчуваю. В повітрі, трохи нижче вогняного кільця, тремтить щось на кшталт тонесенької павутини. Вона майже невидима, лише інколи, під кутом, м’яко переливається. Як олійна плівка на воді. Я все ще наполовину фея. На відміну від чистокровних вершників, я бачу зайву магію так само виразно, як зайвий посуд на столі.
— Тримайтеся, — кидаю. — Зараз буде.
— Валькір, не смій! — встигає гаркнути Азарія. — Магія на полі заборон…
Я вже піднімаю руку. Світло рветься навіть не з долоні, а з грудей. З того місця, де ще недавно боліло від чорного конверта. Я просто дозволяю йому вийти.
Спалах.
Це не бойовий промінь, не удар блискавки. Це засліпливо-біле, майже золоте, чисте сяйво, що виривається з мого тіла і смугою проходить повітрям, мов лезо. Я спрямовую його не в гравців, не в драконів — у порожнечу. Туди, де висить ця липка магія.
Світло торкається павутини — і та спалахує. На мить усе довкола завмирає. Я бачу, як невидимий досі шар починає тріскатися, як тонка крига. Як згорає, розсипаючись на найменші іскри. Вібрація обривається. Дракони видихають одночасно. Безіменний розправляє крила, Жерл перестає смикатися, Дроза робить рівний, упевнений змах.
— Що це було? — шепоче Моргана, відводячи руку від обличчя після того, як моя магія заповнила собою світ.
— Повітря… стало легшим, — глухо каже Джар.
Мідники на секунду теж губляться, але не від руйнування ворожої магії, а від неочікуваності. Їхні дракони не відчували страху, але засліпливий спалах зачіпає всіх. Крит прикриває очі рукою, його дракон на мить збивається з курсу.
Цієї миті достатньо.
— Уперед! — гарчить Ескар.
Ми йдемо в останню атаку. Далі все відбувається швидко.
Джар, користуючись затримкою, вириває м’яч із кігтів одного з драконів мідників. Його дракон ривком іде вгору, кидаючи м’яч у бік Моргани. Та підхоплює, її ящір зривається в крутий віраж, обходить двох. Азарія піднирює знизу, Дроза вихоплює м’яч у польоті, прямує до вогняного кільця.
— Тільки не… — встигаю подумати.
Але цього разу вона не пре напролом. Раптом вона жбурляє м’яч убік. Просто мені. Безіменний підхоплює його кігтями. Ми йдемо прямісінько на вогняне кільце. Вогонь реве, жар б’є в обличчя. Шкіру на руках пече навіть крізь одяг.
Я могла б піти вбік. Забити звичайний гол. Зіграти безпечно.
Але перед очима: башта, Вілланія, чорний конверт, Радрер з кров’ю на кісточках, шепіт про «фейську шпигунку» і «не такого дракона». Я втомилася бути чужою, яка «має радіти, що взагалі її взяли». Втомилася захищатися. Хочу, щоб хоч раз ніхто не зміг сказати, що ми виграли випадково. Щоб було очевидно: це наш матч. Наша арена. Наші дракони.
Якщо ми пройдемо крізь вогняне кільце і заб’ємо — це вже не просто очки. Це крик: ми живі. Ми ще тут.
— Валькір, не смій! — горлає Азарія збоку. — Ти збожеволіла?!
«Так», — встигаю подумати. — «Цілком. Але я знаю, що роблю».
— Тримайся, — шепочу я Безіменному.
Ми пірнаємо у полум’я. Світ на мить стає лише вогнем і ревом. Повітря обпікає легені, пахне паленою шкірою й металом, та Безіменний не зривається, його крила тримають, м’язи працюють чітко. Я відчуваю, як він сам проривається вперед, наче доводить щось не лише арені, а й собі.
Ми вилітаємо з кільця цілими. Живими. М’яч усе ще у нас. Ворота мідників — просто перед нами. Страж шоковано смикається, побачивши наш неочікуваний маневр, і запізнюється.
Я кидаю. М’яч врізається у ворота з соковитим, майже музичним звуком. Гол. Максимум очок. Трибуни вибухають. Наші волають, як божевільні, мідники — як поранені. Жерл реве, Безіменний оглушливо ричить, тремтячи від адреналіну. Азарія, навіть захлинаючись, примудряється вигукнути:
— Ти божевільна, фея!
Ескар розвертається до мене, його очі спалахують:
— Болотний демон тебе забери, Валькір, — гарчить він із божевільною сумішшю докору й схвалення.
І рівно в цю мить суддя підіймає жезл угору. Тиша падає на ревучий стадіон, мов мокра ковдра.
— Гол скасовано, — виразно промовляє розпорядник ігор, голос підсилено магічним артефактом. — Команда Чорного Полум’я дискваліфікована. Перемога за командою мідних вершників.