Розділ 46

Нам усе-таки повернули наші змагання, а Ескару — його титул капітана. Після довгого часу скорботи й жалоби навіть Радрер вирішив, що нам знову потрібен видих. Адже вшанувати мертвих можна не тільки мовчанням і слізьми — інколи треба зіграти на їхню честь. І тоді на мить здається, що все як раніше, коли мене тільки перевели сюди, і я дізналася, що здатна осідлати дракона…
Трибуни ревуть так, що вібрує повітря. Цього разу не від страху, а від передчуття. Офіційний матч Скайтерри: перші мідники, переведені до Академії Бронзових Драконів, проти Чорного Полум’я.
Мого Чорного Полум’я.
— Готова, феєчко? — ліниво кидає Ескар, розвертаючи Жерла до центру арени.
— Я готова завжди, — огризаюся. — Питання одне: чи готова академія.
Безіменний підо мною нервово перебирає кігтями по землі, але не від страху — від нетерпіння. Ми вже не ті зелені, що були вперше. Ми знаємо правила. Знаємо висоту. Знаємо, що робимо. Наш склад: я, наш вічний капітан Ескар, Азарія, яка вже точно не полетить в вогняне кільце, а ще новачок Фірі, нарешті вступивша до команди Моргана, і наш кам’яний Джар. Проти нас грають мідники. У їхньому центрі — Крит. Той самий, що колись зчепився з Ерзою без дозволу. Зараз він усміхається занадто самовпевнено. Неприємно.
Розпорядник ігор привертає до себе увагу. Кілька разів грізно б’ють барабани.
— Сторони готові?
— Готові! — відповідає Ескар.
— Завжди, — вторить Крит, і його дракон рветься вперед, хоча гонг іще не пролунав. Типовий мідник.
Удар гонга розрізає повітря — і м’яч злітає. Ми злітаємо теж.
Спочатку все йде, як за підручником. Джар перехоплює м’яч у одного з атакувальних мідників — різкий віраж, майже біля самого краю арени, — і кидає його вгору, у бік Азарії. Дроза прорізає повітря стрілою, Азарія ловить м’яч так, ніби це не турнір, а низка тренувань.
— Уперед, Аз! — рявкає Ескар.
Вона проривається між двома драконами суперника, один її підрізає, але Азарія встигає піти вниз, врізаючись майже в саму пелену болотяного туману, і кидає м’яч мені.
Безіменний підхоплює його кігтями. Натовп гуде.
Мій м’яч. Знову це відчуття. Як же я, виявляється, за ним скучила!
— Ворота о третій годині, — кидає Ескар. — Валькір, давай красиво!
Я киваю. Подаюся вперед. Безіменний рветься. Вітер ріже щоки, у вухах тільки рев і свист. І тут праворуч, як завжди на наших підготовчих тренуваннях, — Фірі.
— Фреє, пас сюди! — горлає він, на його новому рудому драконі очі палають азартом.
Ми відпрацьовували цю зв’язку десятки разів: я витягую на себе захист, він — виривається з-під них і б’є у ворота. Я ж можу і сама? Але противник наближається, і я згадую, що треба довіритись. Треба вміти працювати в команді. Тому я кидаю. Фірі ловить… майже. М’яч вислизає з пальців, він у паніці перехоплює його вдруге, смикає дракона вбік і кидає занадто рано. М’яч летить не у ворота, а просто в лапи ворожому дракону-захиснику.
— Відьмине прокляття, Фірі! — сичу я, різко розвертаючи Безіменного. — Це був ідеальний момент!
— Я бачив, що вони перекривають тобі шлях! — поспіхом виправдовується він, уже відступаючи вбік. — Я думав, якщо кину швидше…
— Ти думав, — бурчу. — Ось це вже справді небезпечно.
Але поки що це всього лише звичайна помилка. Буває. Ми відіграємося: Моргана й Джар грамотно притискають мідників до своїх воріт, ми двічі перехоплюємо м’яч, хоча до гола не доходить. Гра жорстка, але чесна.
Поки що.
Я відчуваю це першою. Спочатку, ніби тонкий свербіж під шкірою. Не біль, а неприємне тремтіння, наче хтось нігтем проводить по склу всередині черепа. Я мружуся, озираюся, нічого не розумію.
— Безіменний? — шепочу.
Він відповідає риком. Він не злий, а насторожений. Крила на мить збиваються з ритму. Луска вздовж хребта стає дибки.
— Ти теж? — читаю по губах Ескара. Отже, Жерл теж це відчув…
Ще за кілька секунд починає смикатися Дроза. Вона рве повітря ривками, Азарія ледь утримується в сідлі.
— Що за… — сичить вона. — Спокійно!
А от мідники… летять, наче нічого й не сталося. Їхні дракони рівні, гладкі, наче нічого не змінилося. Вібрація посилюється. Пульсує. Невидима, але така реальна, що від неї хочеться стиснути зуби. М’яч зараз у Фірі. Він, видно, теж це відчуває, бо його дракон різко заламує крило, а сам Фірі втрачає хват.
— Фірі, вгору! — кричу я.
Занадто пізно. Дракон робить нервовий, рваний віраж — його трясе, наче від невидимого удару, — і скидає вершника. Фірі вилітає із сідла, крик обривається в повітрі.
— ФІРІ! — одночасно горлають Азарія і Моргана.
Він падає. Стрімко, некрасиво, по-дурному. Кульком. Болото внизу спінюється, коли він у нього врізається. Добре ще, що там м’яко та було не дуже високо. На арену вже несуться лікарі. Гонг відгукується в грудях глухим ударом. Фірі вибуває. Але вібрація нікуди не зникає. Навпаки, вона тільки наростає…