Розділ 45

На мить я певна: все. Це кінець. Я, а точніше Райні, пропала. Камінь, якого я зачепила п’ятою, уже відскочив від стіни й із гуркотом прокотився підлогою. Люцифер різко озирається. Його погляд, мов смертельний клинок. Він робить один крок у бік моєї тріщини в стіні — і мені здається, що він уже бачить мене, вже витягує, вже вішає в центр наступного кривавого кола...
І тут повітря рве чужий голос:
— Мій владика!
У далекому коридорі спалахує тьмяне світло факела. До печери вбігає чоловік у темній формі, один із демонів. Обличчя бліде, на скроні піт, він одразу падає на одне коліно, навіть не наважуючись підняти очі.
— Говори, — відтинає Люцифер, різко перевівши погляд на помічника.
— Мета… — посланець ковтає. — Та, за якою ви послали загін… Вона зникла. Її не знайшли. Жодних слідів. Ні тіла, ні крові, ні магії. Нічого.
Тиша в’язне в печері. Райні-я завмирає. Люцифер теж. Повільно, дуже повільно він відводить погляд від посланця до трупа відьми. На обличчі як і раніше майже нічого. Але повітря стає важчим, як перед грозою.
— Ще одна з семи, — тихо промовляє він. — І ви… її… загубили.
Кожне слово, як удар. Чоловік майже падає на підлогу, бурмоче виправдання, але Люцифер уже не слухає. Розвертається від кола, в інший бік. Не до мене.
— Готуйте новий загін, — холодно кидає він, проходячи повз. — Якщо її не знайшли — значить, вона ще дихає. І поки дихає хоч одна з них…
Він стискає руків’я закривавленого кинджала.
— Моя печать не розірвана.
Кроки віддаляються коридором. Уся світа тягнеться за ним, мов тінь. Печера порожніє. Я — Райні — лишаюся в тріщині сама, притиснута до мокрого каменю, з шаленілим серцем і чужою кров’ю під ногами.
Моргаю — і світ ламається. Камінь під спиною перетворюється на холодну спинку ліжка. Запах сирості й крові — на терпкий запах трав’яного настою. Замість кіптяви над головою — знайома стеля гуртожитку Академії Бронзових Драконів, із тріщиною в лівому кутку. Я різко сідаю. Горло сухе, серце калатає так, ніби я сама бігла з тих катакомб. Я знову Фрея Валькір. Але родимка-стріла на шиї страченої відьми все ще стоїть перед очима так ясно, наче її намалювали на внутрішньому боці повік…
— Ти знову уві сні когось душила, так? — лінивий голос розрізає рештки кошмару. — Валькір, прокидайся, ти шипиш.
Я моргаю, фокусуюсь — і бачу Моргану на сусідньому ліжку. Вона вже сидить ідеально випрямившись, як реклама «ідеальної студентки Академії», тільки вампірської версії. Чорно-червона форма на ній сидить так, ніби шили на замовлення: піджак приталений, лацкани трохи гостріші, ніж належить за статутом, манжети з тонким мереживом, на шиї темно-бордовий чокер із маленьким каменем. Волосся вкладене, губи нафарбовані в глухий червоний, а погляд у сусідки бадьорий і задоволений життям.
— Чого ти так на мене дивишся, ніби я твою душу заклала? — фиркає вона, поправляючи чокер. — Нагадую, на випадок, якщо твій мозок іще в пеклі: сьогодні турнір Скайтерри. Ми. Проти мідників. Команда Ескара, якщо ти раптом забула, хто тут зірка.
Мене наче струмом прошибає. Турнір. Уся кров відливає від обличчя. Сон зривається вбік, як обвуглена сторінка, а на її місці: Скайтерра, трибуни, дракони, Ескар, мідні придурки, які тільки й чекають, щоб ми осоромилися…
— Прокляття Лів, — видихаю я й практично вилітаю з-під ковдри. Ноги зачіпляються за простирадло, я ойкаю, лаюся на демонічних виродків, одночасно намагаючись знайти форму, гребінець і рештки гідності. Серце все ще б’ється в ритмі катакомб, але часу розбиратися, чому відьма з мого сну носить мою родимку-стрілу, немає.
Сьогодні мені доведеться дивитися страху в обличчя не уві сні, а в небі. І, якщо я схиблю бодай на крок, це побачать усі трибуни сьогоднішньої Скайтерри. Я ривком відчиняю шафу — і світ знову звужується до одного слова: турнір.