Розділ 44

Мені знову сниться не я. Але я вже не здивована. Вчергове опинившись у цьому тілі, бачачи все її очима, я одразу здогадуюся, що відбувається. Я не Фрея Валькір. Я — Райні. І стою, притиснувшись спиною до мокрого каменю, у вузькій тріщині стіни.
Попереду печера. Катакомби. Стеля низька, склепіння в кіптяві, по стінах тягнуться старі руни, місцями стерті до нерозбірливості. У повітрі пахне сирістю, залізом і чимось солодко-гнилим, від чого хочеться кашляти. Що я тут роблю? Поняття не маю. Хоч у мене і є доступ до свідомості Райні, він украй обмежений. Тому здогадуватися доводиться інстинктивно, за обставинами.
Посеред печери — коло. Восьмипроменеве, викладене чорним каменем. На кам’яних вершинах колись стояли свічки, а тепер патьоки застиглого, давно почорнілого воску. У центрі кола — вона.
Відьма.
Її руки скуто важкими кайданами, ланцюги врізаються в шкіру. На шию накинуто обід, такий самий чорний, як камінь під ногами, з врізаними в метал рунами Семи Домів. Сукня розідрана, по подолу засохла кров. Руде волосся сплутане. І все одно вона стоїть. Спина пряма. Підборіддя підняте.
— Ти запізнився, — хрипло усміхається відьма. — Для істинного спадкоємця прадавньої безодні це ганебно.
До неї робить крок він. Люцифер. Як і в попередніх снах і видіннях, він виглядає… надто живим, надто людяним. Високий, дужий, широкоплечий чоловік із темним волоссям. Риси обличчя правильні, гарні до непристойності: пряма лінія носа, чіткі вилиці, міцне підборіддя. Губи — тонка вперта лінія. Очі — темні, як ніч над Пеклом, але всередині них тліє вогонь, від якого хочеться відвернутися.
За його спиною розкинуті величезні крила — як у дракона, не як у ангела. Чорні, з металевим відливом, кожна перетинка прорізана тонкими багряними прожилками, наче під шкірою тече вогонь. При кожному русі шкіри повітря тремтить трохи дужче.
— Я не запізнився, — спокійно відповідає він. Голос низький, рівний, в’язкий, як гарячий мед. — Я прийшов рівно тоді, коли один із вузлів був готовий обірватися. Вітаю, відьмо. Ти третя з семи.
Вона плює йому під ноги. Кров’ю.
— Ми зв’язали тебе на вісім точок, — шепоче відьма. — Сім — ми. Восьма — ти сам. Що б ти не робив, Люцифере, ти назавжди залишишся власною кліткою.
— Помиляєшся, — він усміхається. Повільно. Неприємно. — Будь-яка клітка рветься, якщо правильно розкласти шви.
Він підіймає руку. Руна на ободі її шиї спалахує блідим світлом. Відьма смикається, але не кричить. Лише зуби стискаються так, що чутно хруст. Я відчуваю, як у Райні підгинаються коліна. Як усе всередині — моє і не моє — кричить: «Іди! Біжи!» Але тіло завмирає. Дивитися страшно. І неможливо не дивитися.
— Я терпів вас надто довго, — продовжує Люцифер, неквапно обходячи коло. — Ваші печаті, ваші Домики, ваші договори. Сім відьом, які вирішили, що можуть тримати мене на ланцюгу, як ручну тварюку.
Він зупиняється в неї за спиною. Кладе долоню на металевий обід. Пара підіймається від дотику шкіри й рун. Запах припаленої плоті ріже ніс.
— Дім Нічного Вогню… Дім Глибинної Води… Дім Піску й Крові… — він перераховує імена Домів повільно, майже лагідно. — Але одна за одною ваші нитки рвуться...
— Ти вирвешся — і світ потоне у твоїй гордині, — спокійно відповідає відьма. Її голос зрізається, але в ньому немає страху. — І тоді навіть демони проклинатимуть день, коли тебе не добили.
Люцифер сміється. Тихо. Коротко. Як людина, що чула одні й тімі самі слова тисячу років поспіль. Він стискає обід. Руни спалахують сильніше. На її шиї проступають багряні смуги. Відьма закидає голову — і тоді я бачу.
Родимка. Темна пляма під лівим вухом, ближче до сухожилля. Не коло. Не пляма. Стріла. Чіткий, ідеальний силует стріли, наче хтось намалював її на шкірі гарячим вуглем.
Стріла.
Чомусь саме вона в’їдається в свідомість, мов ніж. Усе інше — вогонь, ланцюги, Люцифер — наче на відстані, розмито. А цю форму я бачу до найдрібніших ліній, до вигину наконечника. Десь далеко, в іншому житті, уві сні, я — Фрея — розумію: це важливо. Це — ключ. Мітка.
— Останнє слово? — питає Люцифер. Не з милосердя. Із нудьги.
Відьма дихає важко. На губах — кров. В очах — щось, від чого дуже холодно.
— Ти розірвеш печать, — хрипить вона. — Але щоразу, коли ламатимеш ланцюг — ламатимеш себе. Наприкінці залишиться тільки оболонка. Порожній король порожнього Пекла. У цьому й є восьмий вузол.
Вона всміхається. Зуби в крові.
— Ти сам собі вічна в'язниця, Люцифер. І ти ніколи звідти не вийдеш.
Повітря на секунду ніби стискається. Люцифер перестає усміхатися. Повністю. Обличчя за одну мить стає беземоційною маскою. Лише в очах спалахує щось біле, сліпуче. Він не піднімає рук до рун. Не кличе вогонь. Просто повільно витягає з-за пояса кинджал. Лезо вузьке, трохи вигнуте, без оздоб. Люцифер підходить впритул. Відьма дивиться йому просто в обличчя. На її губах кривава усмішка.
— Боїшся, що сил не вистачить? — хрипить. — Доведеться… різати по-старому?
Він ніяк не реагує. Бере її за підборіддя, підіймає обличчя вище — жест жорсткий, майже байдужий.
— Я завжди доводжу справи до кінця, — спокійно відповідає Люцифер.
Кинджал входить їй під ребра одним точним, майже лінивим рухом. Не театральний змах, не сплеск магії, а просто удар професіонала, який дуже багато разів убивав. Метал заходить до руків’я. Відьма смикається. Повітря виривається з грудей зі свистом. На мить її очі — просто на мене. Або мені здається. У них не благання. Презирство. І… жаль?
Кому — йому? Собі? Мені?
— Хай твої крила горять… — шепоче вона ледве чутно, кров тече по лезу на камінь. — Поки не залишиться тільки попіл.
Голова закидається. Ланцюги дзвенять. Тіло обм’якло, повисає на металевих кільцях, як лялька, у якої перерізали ниточку. Кров стікає до ліній восьмипроменевого кола, забивається в тріщини. Руни на камені спалахують разом — не яскраво, а глухо, як тліюче вугілля, якому сил вистачає лише на один останній подих. Гул підіймається десь із глибини печер, короткий, низький, як удар серця, яке вирішили запустити силоміць. Люцифер висмикує кинджал, навіть не дивлячись на тіло.
— Четвертий вузол розірвано, — тихо констатує він.
Щось усередині нього явно змінюється. Я відчуваю, як хвиля сили розходиться печерою. Райні — тобто я — інстинктивно відсувається назад. П’ята ковзає по мокрому каменю. Я розумію, що втрачаю опору, чіпляюся за виступ… і з силою зачіпаю брилу, яка й так трималася на чесному слові.
Камінь вивалюється зі стіни.
Падає.
Гуркіт розриває тишу, як удар грому. Уламки розлітаються по підлозі, один відскакує просто до межі кола. Я завмираю. Перестаю дихати. Люцифер повільно повертає голову. Темні очі підіймаються до стіни, до того самого пролому, де я стою. В кутику його губ знову з’являється усмішка. Цього разу без тіні людського.
Він робить крок. Один. Другий. Між нами всього кілька метрів каменю й одна тонка, нікчемна щілина. Я відчуваю, як серце — не моє і моє — б’ється так голосно, що його, здається, чути на все коло. Я роблю крок назад, спиною впираючись в крижаний камінь. Далі нікуди.