Розділ 43

Ліс зустрічає мене тишею, від якої у вухах дзвенить. Я сідаю на перший-ліпший валун — вологий, холодний, з мохом по краях. Переді мною росте стіна кипарисів. Галявина місцями обвуглена, з випаленими колами в землі, де нещодавно був портал. Сирі стовбури тягнуться вгору, як тонкі, злі пальці. Під ногами чавкає багнюка. Пахне вологою хвоєю, болотом і ще чимось, що не змила ані злива, ані час. Демонічним.
Чорний конверт лежить у мене на колінах. Розірваний, але я все одно бачу ці слова, навіть якщо заплющусь: «…про передчасну кончину вашого батька… розрив серця…»
Смішно. У людини, в якої ніколи не було серця, його розірвало. Я хмикаю вголос, але звук виходить зірваним.
— Молодець, — кажу сама собі. — Чудова донька. Все життя мріяла, щоб він зник, а тепер сидиш у лісі й тремтиш, як першокурсниця на іспиті.
Груди стискає так, наче поверх одягу затягнули ремені. Я зминаю аркуш у кулак. Так сильно, що папір жалібно тріщить. Перед очима спливають уривки. Не найгірші, на жаль. Як він, із запахом дорогого вина й дешевих парфумів, підкидає мене в дитинстві на руках. Як сміється у вітальні, обіцяючи, що «все буде, як раніше, Фреєчко, я все відіграю».
Потім картини темнішають. Я згадую, як він підписує черговий папір, який я тоді ще не вміла зрозуміти, а мама виглядала так, наче її серце вже розірвалося. Як я стою в порожній, холодній кімнаті після того, як наші речі вивозять. Як чую його голос із кабінету: «У неї є дар, вона сама собі заробить. Не маленька».
Я жбурляю папір у мокру траву.
— Ненавиджу, — видихаю. — Ненавиджу тебе. Ненавиджу, що тобі вдалося померти першим.
Слова виходять, як блювання. Очі пече. Я вперто витираю їх рукавом, але це не допомагає: всередині однаково тріскається щось, що я дуже довго тримала в бетонній шухляді з табличкою «потім». Якби він був живий, я знала б, що робити. Злитись. Ігнорувати. Платити борги. Будувати плани, як колись відплатити йому за все. А тепер… Нічого. Порожнеча. Жодного «колись».
— Фреє.
Я здригаюся так сильно, що майже з’їжджаю з каменя. Голос знайомий. Хрипкий, трохи хрипліший зазвичай після криків і диму останніх днів.
— Ти занадто гучний для капітана, знаєш? — автоматично огризаюся, не обертаючись.
Кроки стають ближчими. Рівні, важкі. Як у людини, яка точно знає, куди йде. Він зупиняється поруч. Я відчуваю його раніше, ніж бачу: тепло, запах шкіри, дракона, диму й металу.
— Як ти мене знайшов? — питаю, нарешті підіймаючи очі.
Ескар дивиться згори вниз. Без плаща, у темній сорочці, розстебнутій на горлі, де видніється його драконяча луска, із засохлою смугою кіптяви вздовж скули. Волосся розтріпане вітром, очі — крижані, але в глибині — те саме тепле, небезпечне, у яке я колись закохалася.
— Я капітан Чорного Полум’я, — спокійно відповідає він. — Знайти одну вперту фею біля Академії — не найскладніше завдання.
— Це не відповідь, — бурчу.
Він ледь схиляє голову.
— Це єдина, яку ти отримаєш.
В принципі, чесно. Я відвертаюся назад до кипарисів.
— Можеш повертатися, — кажу. — Я не втекла. Не влаштувала переворот. Не продалася демонам. Поки що.
Він мовчить. І це дратує сильніше, ніж якби він щось ущипливо кинув. Потім ледь шарудить тканина одягу — схоже, він сідає на той самий валун, тільки з іншого боку. Деякий час ми просто сидимо. Я склала руки на колінах, трохи згорбившись. Він сидить рівно, як завжди, упираючись долонями в край. Його плече майже торкається мого.
— Радрер знає? — сухо питає він.
— Про те, що я пішла в ліс? — намагаюся піти в звичну іронію. — Сподіваюся, ні. Ще бракувало догани за самоволку у часи комендантської години й контролю переміщень.
— Про лист, — спокійно перебиває Ескар.
Я стискаю зуби.
— Ти бачив, так? — шепочу. — Крізь стіну, капітан? Через крони кипарисів? — у моєму голосі мимоволі сочиться отрута.
— Бачив, як тобі подають чорний конверт, — так само рівно відповідає він. — І як ти зблідла. Цього вистачило.
Чудово. Виходить, він ще й стежив за мною та Каєм, і я навіть цього не помітила. І хто з нас шпигун? Я фиркаю, але звук виходить слабший, ніж зазвичай.
— Мій батько помер, — повідомляю, дивлячись у мокру землю. — Офіційно. З підписом, печаткою й усім іншим. Серцевий напад. Дуже… благородна смерть для людини, яка продала все, що могла. — з вуст виривається неприємна, роз’їдлива мене правда. Правда, яку я уникала говорити навіть Моргс.
Ескар нічого не каже. Довгу секунду. Потім трохи повертається до мене.
— Співчуваю, — вимовляє. Без пафосу. Просто.
Я всміхаюся. Різко.
— Навіть я собі ще не поспівчувала.
Він дивиться уважно.
— Ти ненавиділа його, — констатує.
— Так, — кидаю. — І продовжую.
— І все одно зараз хочеться розірвати цей ліс на частини, — так само спокійно додає він. — Вірно?
Я заплющуюся на секунду. Прокляття Лів.
— Я не маю права, — шепочу. — Не після всього, що він зробив. Він продав нас. Загнав у борги. Змусив повзати, красти, шукати будь-які копійки. І тепер відчувати до нього бодай якесь співчуття… Це… неправильно.
— Дурно, — поправляє Ескар. — А не неправильно.
Я підводжу голову.
— Дякую, капітане, дуже корисно.
Він трохи рухається ближче. Його долоня лягає мені на потилицю — упевнено, але обережно — і розвертає моє обличчя до себе. Не ривком, не грубо, але так, що сперечатися неможливо.
— Послухай, — каже він тихо. — Твій батько був слабким. Жадібним. Безвідповідальним. Це факт. Але він був твоїм батьком. Це інший факт. Одне не скасовує іншого.
У горлі стає клубок.
— Ти маєш право злитися, — продовжує Ескар. — Ти маєш право зневажати його. І водночас маєш право на те, щоб тобі було боляче. Це не робить тебе слабкою. Це робить тебе живою.
Слово «живою» чомусь добиває. Я нервово сміюся — так, ніби закашлялася.
— Чудово. Виходить, зазвичай я напівмертва, а зараз абсолютно жива. Хоч комусь це потрібно.
— Мені, — спокійно каже він.
Я завмираю. Він не відводить погляду. Не соромиться власної прямоти. Просто констатує, як втрати на карті.
— Мені потрібна жива Фрея Валькір, — уточнює Ескар. — Яка лається, сперечається, лізе у вежі, витягає драконів і ненавидить півсвіту.
— Приємно знати, що хтось цінує мій шарм, — хриплю. Голос зрадницьки зривається, і це чути нам обом.
— Я ціную не шарм, — сухо каже він. — Я ціную тебе.
Серце сіпається, як від удару. Я хочу віджартуватися. Кинути щось про «капітана, який цінує бойову одиницю». Але слова застрягають. Він досі тримає мене за потилицю — не залізною хваткою, але й не даючи відступити.
— Ескар… — починаю, сама не знаючи, що збираюся сказати.
— Фреє, — перебиває він. — Зараз можна нічого не казати.
Він тягне мене ближче. Це майже непомітний рух, але світ зміщується. Ліс відступає, мокрий камінь підо мною перестає існувати. Є тільки його рука на моїй шиї та його погляд. Він холодний за кольором, але чомусь гарячий до болю.
— Просто… дозволь собі не триматися, — тихо промовляє він.
Я нервово усміхаюся:
— Ти взагалі мене з кимось сплутав. Я тримаюся за замовчуванням.
— Знаю, — відповідає. — І це бісить.
Він неочікувано обіймає мене повністю, притискає до себе, притягує так, наче я не фея, не вершниця, не частина загону, а просто… я. Його підборіддя лягає мені на маківку, дихання гріє шкіру біля скроні. І тут, у його руках, усе нарешті тріскається остаточно. Сльози, яких я так боялася, прориваються самі. Тихо, без істерики, але я відчуваю, як плечі починають дрібно тремтіти. Я вчіплююся в його сорочку, наче він — єдине, за що можна ухопитися, коли земля йде з-під ніг. Я одразу згадую, як ревіла йому в груди, коли думала, що Руї загинув. І ось ми знову тут: я плачу, а він утішає.
— Ненавиджу… — шепочу. — Його. Себе. Це відчуття… усе.
— Ненавидь, — спокійно відповідає він, не відпускаючи. — Але не смій зникати.
Його долоня ковзає з потилиці на щоку, великий палець стирає сльозу — обережно, наче це не вода, а щось гостре. Я підіймаю на нього очі. Надто близько.
— Ескар… — повторюю, і в цьому звертанні надто багато всього: вдячність, злість, страх, те, чого я не сміла сформулювати навіть про себе.
— Тихіше, феє, — видихає він. — Хоч раз у житті — не думай.
І нахиляється. Поцілунок виходить не стрімким і не скаженим. Не таким, як у нас бувало — з укусами, сарказмом і спробами перетягнути владу на себе. Він повільний. Теплий. Стриманий, настільки, наскільки взагалі може бути стриманою людина, яка тиждень живе на межі. Його губи спершу ледь торкаються моїх, ніби питаючи, а не беручи. Я могла б відсторонитися. Сказати, що зараз не час. Що у мене траур, демони, дедлайни за завданнями. Але тіло зраджує раніше голови: я притискаюся ближче, пальцями чіпляюся за комір його сорочки.
Світ звужується до цього контакту. До солоного присмаку сліз, до його пальців на моїй шиї, до тихого, майже нечутного, стогнучого видиху, який виривається в нього, коли я відповідаю. У цьому поцілунку немає обіцянок «назавжди» і «я тебе кохаю» — ми обидва надто живемо війною, щоб у них вірити. Але в ньому є інше: «я тут», «я не піду зараз», «ти не одна».
Він відривається першим. Ледь. Лобом спирається в мій. Його дихання все ще збите, але голос лишається майже рівним:
— Краще? — шепоче.
— Ні, — чесно відповідаю. Горло досі стискає. — Але принаймні… не гірше.
В кутику його губ з’являється знайома тінь усмішки:
— Отже, вже прогрес.
Він торкається губами мого чола — коротко, майже благородно-дурнувато для нашого типового режиму спілкування, — і повільно відпускає, лишаючи долоні на моїх плечах.
— Ходімо, Валькір, — каже вже звичним тоном капітана. — Поки тебе не занесло ще в якийсь портал самобичування.
— Ти жахливий, — видихаю. Але голос уже не рветься так сильно.
— Зате живий, — киває він. — І хочу, щоб такою ж була ти.
Я випрямляюся, відриваючись від каменя. Ліс усе ще чорний, мокрий. У голові все ще гул і біль. Але поруч стоїть Ескар. Той самий, який знайшов мене в кипарисовій каші, витягнув із вежі й зараз — із власного провалу. Я мовчки простягаю йому руку. Не як капітану. Не як вершнику. Просто — йому.
Він так само мовчки бере її. Стискає міцно й тепло.
Ми йдемо назад до Академії крізь сирий ліс. Вежі маячать попереду, як великі, втомлені кістки. У мене все ще мертвий батько, все ще борги, війна й демони. Але пальці в його пальцях — живі. І, можливо, у світі, де руйнуються вежі, а батька забирають чорні конверти, цього поки що достатньо.