Розділ 42

У дворі пахне мокрим каменем і гаром. Внутрішній дворик Академії Бронзових Драконів ніколи не був гарним — між вежами тут ростуть лише якісь колючі темні кущі, більше схожі на спробу ландшафтного дизайну, здійснену в істериці. Тепер вони присипані попелом, і від цього виглядають ще похмуріше.
Я виходжу з лазарету і на секунду просто стою, притулившись до стіни. Усередині все гуде: Руї, його «феєчка», жарти на межі, золоті очі… Чутки. Вежа. Вілланія… Хочеться вдихнути щось, окрім лікарських трав і крові.
— Якщо чесно, я очікував… чогось світлішого, — спокійно озивається голос між кущами.
Я здригаюся. Зліва, на низькій підпірній стінці, сидить він. Рудий. Той самий бранець із вежі. Долоні впираються в камінь, довгі зап’ястя вже без кайданів, лише темні смуги-сліди. Проста сіра сорочка, штани, босі ступні. Волосся — колір теплого полум’я, очі м’які, як мед, а не як у демонів. Обличчя худе, але… спокійне. Надто спокійне, зважаючи на все.
— Ти про двір чи про Академію загалом? — питаю, підходячи ближче.
Він переводить погляд на мене, і в кутиках губ з’являється легка, майже ліниво-приязна усмішка. Не така, як у Руї, у Руї вона завжди з хитринкою й загадкою. Тут щось інше.
— Про все, — відповідає юнак. — Але двір особливо. Я чомусь думав, що у драконячих вершників усередині буде хоч один зелений куточок. А тут… — він повертає голову до кущів, — наче хтось посадив образу й поливав її сіркою.
Я фиркаю. Різко, але чесно.
— Ласкаво просимо до Академії Бронзових Драконів, — відповідаю. — У нас зате прекрасний вид на кипарисовий болотистий ліс, який інколи намагається нас убити. А неподалік ще й гори, частина з яких проклята.
— Звучить затишно, — киває він так серйозно, що я майже усміхаюся.
Кілька секунд ми просто дивимося одне на одного. У голові спливає: він вибіг із диму, хитаючись, із рваними ланцюгами… «Вони йшли за мною». Тепер його плечі розслаблені, спина пряма. Він виглядає так, ніби просто вийшов подихати.
— Тобі взагалі дозволили гуляти? — уточнюю, киваючи на його голі ноги. — Чи ти втік із лазарету, як один… східний дурень, якого я знаю?
Руї, звісно, ще не втік, але я певна, що він наступний у черзі.
— Лікарка сказала «можеш вийти на повітря, тільки не зомлій», — спокійно пояснює він. — Я послухався наполовину. Вийшов. Решту не гарантую.
У його голосі немає й краплі трагедії. Флегматичний, рівний тон, з м’якою іронією.
— Кай, вірно? — питаю. — Ти… Кай?
Він трохи підіймає брову, наче перевіряючи, чи сам пам’ятає.
— Схоже, так, — відповідає. — Принаймні, це єдине, що звучить знайомо.
Щось стискається в грудях.
— Ти не пам’ятаєш… нічого? — уточнюю. — Навіть звідки ти? Ким був? Як опинився у вежі?
Він повільно хитає головою.
— Інколи спалахує… — мружиться, вдивляючись кудись у кущі, — світло. Дуже боляче. І запах заліза. І руни. Багато рун. А потім — порожньо. Наче хтось узяв моє життя і вичистив його ножем до білого…
Пауза.
— Ім’я лишилося. Смішно, так? Як старий ярлик від товару, який уже не продається.
Я мовчу. Бо нічого смішного тут немає.
— Перепрошую, — обережно кажу. — Це… моторошно.
— Це дивно, — поправляє він. — Моторошно було там. — Кивок кудись у бік невидимої вежі, що на іншому кінці світу. — А тут… — він втягує повітря, ніби пробує його на смак, — тут просто тихо. Навіть із криками драконів.
Ми замовкаємо на секунду, слухаючи далекий гул — хтось тренує зліт, десь ляскають крила. Лунає гучне невдоволене ричання. Я вже надто звикла до цих звуків.
— Я Фрея, — все-таки знайомлюся. — Фрея Валькір. Студентка за обміном. Напівфея, напіввершниця. Професійно влазю в неприємності.
— Я тебе знаю, — спокійно відповідає він.
Я кліпаю.
— Уже чутки дійшли? Швидко працюють.
— Ні, — він трохи схиляє голову. — Я… пам’ятаю, як ти тримала мене тоді. Уже після вибуху. Ти перша… — він ледь морщиться, ніби це слово ріже, — торкнулася мене. Я був… не дуже при свідомості, але… — в кутиках губ знову з’являється тінь усмішки, — твій голос запам’ятав. Ти звучала так, ніби світ зобов’язаний і далі вертітися, поки я дихаю.
Десь усередині щось безглуздо перевертається.
— Я справді не хотіла, щоб ти помер у мене на руках, — бурчу. — Це було б… вкрай незручно.
— І зіпсувало б тобі день? — трохи жартує Кай.
— З моїм днем і так усе було не ідеально, — фиркаю я.
І тут у його голосі вперше проступає не іронія, а щось дуже чесне:
— Вірно, пробач. Дякую тобі, Фреє, — каже він. Без пафосу, без уклонів. Просто констатує. — Тобі. Чорному Полум’ю. Усім. Я… — він трохи опускає погляд, — не пам’ятаю, ким був. Але дуже добре розумію, як міг би закінчити. І ви це… змінили.
Відводжу очі до кущів. Колючки, як завжди, чіпляються за все підряд.
— Ти ще встигнеш набриднути нам усім, — кажу. — Тоді подивимося, чи не пошкодуємо ми про свою шляхетність.
— Це звучить як план, — киває він серйозно.
Я посміхаюся. Він мені… подобається. Не так, як Руї — той як вірус, від якого болить голова, але до нього водночас тягне. Кай інший. Спокійний, м’який, як теплий чай після бурі. При цьому в ньому є стрижень, не порожнеча.
— Якщо щось спливе, — кажу, — якщо почнеш щось згадувати — одразу повідомляй Радреру. Або мені. Або комусь із Полум’я. Вежа була не просто в’язницею. Вони щось… робили. Краще знати, ніж знову отримати сюрприз із порталу.
— Гаразд, — погоджується він. — Хоча поки мій мозок віддає перевагу стратегії «чистий аркуш». Можливо, боїться, що те, що там було, мені не сподобається.
— Нам теж багато чого в собі не подобається, — відмахуюся. — Але живемо.
Кай дивиться на мене трохи уважніше.
— Ти… — повільно починає він, — не схожа на людину, яка повністю задоволена своїм життям, Фреє Валькір. Але дуже схожа на ту, хто її до останнього вицарапує.
Я роззявляю рота, щоб огризнутися. Закриваю. Надто влучно. Неприємно.
— Тобі варто більше спілкуватися з іншими людьми, — кажу сухо. — Щоб у тебе з’явилися інші об’єкти для психоаналізу.
Він усміхається. Справді, тепло.
— Я тільки почав, — спокійно відповідає.
Я збираюся щось сказати — і тут за спиною лунає обережне:
— Пані Валькір?
Я обертаюся. На краю дворика стоїть служниця Академії. Одна з тих, хто зазвичай миготить тлом у їдальні. Невисока, у застиртому фартусі, із закасаними рукавами. Обличчя бліде, пальці мнуть край подолу. В очах — те саме ніякове співчуття, якого я зараз найменше хочу.
— Так? — відповідаю. Голос виходить трішки різкіше, ніж планувала.
Вона підходить ближче. У руках у неї конверт. Чорний. На секунду світ робить зупинку. Чорний конверт.
Серед фей таких не розкривають на людях. Їх бояться чіпати без свідків. Чорний — значить, усе. Смерть. Крах. Найгірше. Білі — вітання та листування, золоті — запрошення, зелені — угоди й борги. Чорний — ніж у серце або в спину.
— Це… передали для вас, — тихо каже служниця. — Сказали, терміново.
Пальці ніби самі тягнуться вперед. Конверт шарудить між нами. Щільний, важкий, наче всередині лежить камінь.
— Дякую, — кажу. Не своїм голосом.
Вона киває й швидко відходить, ніби боїться стояти поруч із тим, хто тримає такий папір. Кай мовчить. Я відчуваю на собі його погляд, але він не ставить жодного запитання. За це я дивно вдячна.
Чорний конверт.
У грудях підіймається знайома, липка паніка. Я ненавиджу її. Ненавиджу себе за те, що руки тремтять. Ненавиджу Файреліс із усіма його ритуалами… і дім, і… «Може, це не те, — намагається прошепотіти всередині голос. — Може, помилка, може, чийсь далекий родич…». Я розриваю печатку. Пальці чіпляються за щільний папір, і літери спочатку розпливаються. Доводиться кліпнути кілька разів. Рядків усього кілька. Формальний, ввічливий, приторно-офіційний текст у стилі вищих домів Файреліса:
«З прискорботою повідомляємо вам, пані Фреє Валькір, про передчасну смерть вашого батька, лорда Валькіра. Причина смерті — розрив серця…»
Решта тоне в гулі крові у вухах. Розрив серця. Мій батько. Азартний ідіот, що спустив наші гроші, дім, титул. Який зробив матір прозорою, як скло, а мене — тягарем. Який перетворив мій грант на єдиний рятівний круг. Той, на кого я злилася все життя. Кого проклинала. Кому бажала…
Бажала? Справді бажала?
Повітря раптом стає дуже важким. Я чую, як десь далеко кричить дракон, як хтось сміється на галереї… але все це — крізь воду.
— Фреє? — тихо питає Кай.
Я дивлюся на літери. На акуратний підпис. На химерний завиток родової печатки. Відчуття, що під ногами немає землі. Лише той самий кипарисовий провал, тільки тепер я падаю разом із тими спогадами, які так довго тримала в коробці «ненавиджу».
— Він помер, — чую свій шепіт, наче це говорить хтось інший. — Мій батько… помер.
Чорний конверт тремтить у пальцях. У грудях порожньо. І боляче. І соромно за те, що боляче. Я ненавиділа його. І все одно була певна, що десь там, у Файрелісі, він буде вічним тлом моїх рішень. Проблемою, боргом, ганьбою. Живим. А тепер — ні.
Світ знову йде далі: дракони дихають, кущі шарудять, хтось кличе когось зі студентів. Тільки в мене всередині все зупиняється на одній фразі:
Мій батько помер.