Розділ 41

По Академії завжди ходили чутки. Тепер вони просто змінили форму. Раніше шепотілися про мене: «фейська шпигунка», «феєчка на гранті», «чужачка із золотої еліти», «занадто правильна, щоб бути своєю». Тепер у коридорах шепочуться про інше.
— Я чув, — гаряче шепоче якийсь другокурсник другові, коли я проходжу галереєю повз. — Він просто випав із сідла. Вниз. А потім — бац, рудий змій із туману. Це ненормально.
— А я бачила, як він приземлявся з загоном! А потім раптом обернувся і… Коротше, вже не дракон, а людина, — підтакує якась дрібна брюнетка.
— Східний дракон, — відповідає інший студент тим самим тоном, ніби каже «чума» чи «прокляття Лів». — Вони ж… інші. Не як наші. Дикі. Без вершників.
— Без вершників? — хмикає третій. — Та ні, на ньому ж Фірі летів, чули?
— Він узяв на себе Фірі, бо в того помер дракон, — знову втручається дівчина. — Мій брат сказав, що в них узагалі була паніка. Ти уяви: все життя тобі кажуть, що драконів можна тільки приручити, а тут один із них сам у людському тілі ходить. І мовчить. І ще й літає сам на драконах. Це ж ненормально!
Вони замовкають, коли бачать мене. Я роблю вигляд, що не чую. Спускаюся сходами, але слова все одно липнуть до спини. «Дикий… інший… не як наші».
Стіни Академії й досі пахнуть гаром. У вікнах заклеєні тріщини, забиті дошки. Внизу, на плацу, дрімає частина поранених драконів. Десь у глибині веж чути стукіт молотків, то лагодять зруйноване. І поверх цього — шепіт. Вони всі говорять про нас, про Вілланію, і про нього. Я знаю, що дехто навіть звинувачує Руї в смерті Вілланії, і від цього моє серце сильніше стискається й кривавить.
Лазарет знову більше схожий на вулик, ніж на тиху лікувальню. Стоять ліжка, між ними ширми, полиці з флаконами, столики з мисками й склянками. Пахне кров’ю, спиртом і якимись травами, від яких щипає очі.
— Тобі сюди не можна, — майже автоматично буркоче чергова лікарка, коли я з’являюся у дверях.
— Я з Чорного Полум’я, — так само автоматично відповідаю я. — Прийшла провідати бранця, якого ми привезли з вежі. І… — ковтаю, — Руї.
Вона дивиться на мене трохи довше, ніж треба. У її погляді теж є те саме: цікавість, обережність. Але врешті вона лише зітхає й відводить ширму:
— Того бранця зараз тут немає. А щодо Руї... Давай швидко. І без істерик. Нам тут і своїх вистачає.
Я не відповідаю, розуміючи, що жінка просто робить свою роботу. Йду поміж ліжок. Бачу знайомі обличчя: хтось зі старших курсів із обпаленими руками; хлопчисько з перебинтованими грудьми; дівчина, чиє волосся хтось обрізав до плечей, бо кінчики оплавилися в бою.
Серце знову стискається: ми всі в одній війні. Феї, вершники, відьми… І ніхто не в безпеці.
Ліжко Руї біля самого вікна, трохи осторонь від основної юрби. Може, щоб не шуміли над вухом. Може, тому, що навіть лікарям спокійніше, коли «такий» лежить подалі. Я вже готуюся побачити його самого — і завмираю. На стільці поруч із ліжком сидить Азарія. Ця думка настільки дика сама по собі, що я спершу сумніваюся в зорі. Азарія. Вона не кричить. Не висміює. Не будує з себе грозу Академії. Просто сидить, закинувши ногу на ногу, ліктем на підлокітник, підборіддям на кисть. Світло-попелясте волосся, яке, здається, вона нещодавно вибілила ще сильніше, і тепер воно майже сніжно-біле, зібране у високий хвіст, але пара пасом вибилася й прилипла до скроні. На формі подряпини, а на руці свіжа пов’язка. Вона щось каже. Тихо. Я слів не чую, але бачу, як у неї м’якшають кутики рота, як очі перестають бути гострими, мов ножі.
І бачу його. Руї напівлежить, спираючись спиною на подушки. На грудях бинти, шию перетинають синюваті сліди від резонаторів. Волосся скуйовджене, руде, як осінній вогонь. Обличчя й досі занадто бліде, але в очах уже не порожнеча. Золотий колір повернувся, теплий, хитрий — той самий, який я звикла ненавидіти. Я раптом на мить пригадую, що раніше його очі, ніби, були іншими. В іншому відтінку, коли я тільки його зустріла. Втім… Це вже не важливо. Мені все одно. Бо це мій Руї.
Я дивлюся на них обох. І вони… посміхаються одне одному. Не широко, а якось по-своєму. Дуже не в їхній манері, що й досі змушує мене засумніватися в дійсності. Я стою в проході, як стовп. На секунду мені здається, що я вламалася в чужий момент. Занадто особистий. Серце нехіть робить якийсь зайвий удар.
— Ну звісно, — хрипко каже Руї, першим помітивши мене. Кутик губ підіймається вгору, і я відразу впізнаю ту ліниву усмішку. — Феєчка. Я вже думав, ти забудеш зазирнути.
Азарія смикається, озирається. На її обличчі миттєво зачиняється щось м’яке, лишається звична маска: нудьга, роздратування, легка, майже показна стервозність.
— Валькір, — тягне вона. — Ти як завжди вчасно. Прямо як нежданий візит «улюбленої» рідні.
— Я вмію тішити людей, — сухо відповідаю. — Здалеку було видно, як ви страждаєте від самотності.
Я роблю крок усередину і подумки лаю себе: ну так, просто зайти й чемно спитати «як ти» — це занадто. Треба обов’язково почати з пикировки.
— Я вже йду, — знизує плечима Азарія й підіймається. Помічаю в неї свіжий опік, очевидно, отриманий у останньому бою. — У мене, на відміну від деяких, є справи.
— Аз, — хрипко зупиняє її Руї. — Дякую.
Вона на мить завмирає. Не озирається.
— Я була там не заради тебе, — кидає через плече. — Я лише виконувала наказ. Але… — погляд усе-таки чіпляє його краєм ока, — постарайся більше не падати з неба. Це… дратує.
Руї усміхається кутиком рота — тією самою своєю повільною, теплою й абсолютно невідповідною людині, яка ледь не померла.
— Постараюся, — муркоче він так, ніби обіцяє нічого не обіцяти. — Але, якщо чесно… падати з неба — єдиний спосіб змусити тебе дивитися в мій бік довше трьох секунд.
Азарія смикає плечем, як від легкого удару.
— Мрій, — холодно кидає вона, ховаючи, як в очах майне щось іще — роздратування? ніяковість? тривога?
Вона фиркає й ковзає повз мене. Плечем зачіпає моє плече й, не вибачившись, у своєму стилі зникає між ліжками. Я лишаюся. У лазареті раптом стає надто тихо. Тільки десь за ширмами хтось стогне, шарудить тканина, дзенькає метал.
— Якщо ти теж прийшла сказати, що я ідіот, — ліниво проказує Руї, — черга вже закрита. Азарія все доступно пояснила.
— Я б сказала, що ти ідіот, навіть якби ти не стрибав із дракона, — автоматично парирую я, підходячи ближче. — Тож це не привід позбавляти мене задоволення.
Він усміхається. І тільки тепер я помічаю, як у мене тремтять руки. Підходжу до самого краю ліжка. Лікарка недаремно попередила про «без істерик»: варто було мені побачити його живим, справжнім, не в ланцюгах і не в чужій вежі — всередині все, що я до цього часу тримала, наче стислося в один болючий клубок. Страх, злість, полегшення, втома.
— Ти… — я роблю вдих, але слова все одно виходять уривчастими. — Ти виглядаєш краще, ніж востаннє. Без ланцюгів і резонаторів тобі личить.
— Тобі теж, — серйозно відповідає він. — Без попелу на обличчі й без крові на руках.
Я кліпаю.
— Я прийшла не по компліменти, — відрізаю, щоб приховати, як у мене на секунду печуть очі. — Просто… перевірити, чи ти знову не вмираєш.
— Я намагався почекати, — ліниво тягне Руї. — Було б ніяково померти до того, як феєчка зазирне в гості.
— Перестань так мене називати, — ціджу я, стиснувши зуби. — Я не…
— Фея? — підказка. — Студентка Академії Золотих фей? Напівфея, якщо бути точним… — він підіймає брову. — Здається, все сходиться.
— Я ще й напіввершниця, — відрізаю. — Тут. Зараз. І я витягла тебе з тієї вежі не крилами, а руками.
Він деякий час просто дивиться. Не сміється. Не язвить. Вивчає.
— Знаю, — тихо каже він. — Саме тому я досі тут.
У мене наче кидають ще один гарячий камінь. Я відводжу погляд, чіпляюся до чого завгодно: до бинтів, до тріщини на стіні, до сітки на вікні.
— Усі зараз шепочуться, — кажу нейтральним голосом. — Про східного дракона. Про те, що в Академії тримають когось… «не такого».
— «Не такого», — повторює він, смакуючи. — Як зручно. Можна не думати, яким саме я є, якщо просто вирішити, що «не такий».
— Їм страшно, — зітхаю. — Все життя їм твердили, що дракони — це звірі, яких треба приручити. А тут один із них сам уміє перетворюватися на людину, говорити й сміятися з них. Це ламає картинку світу.
— Тобі страшно? — питає він. Просто. Без натиску.
Я зустрічаю його погляд. Золотий, уважний, надто чесний, як на того, кого я звикла вважати хитрим і загадковим.
— Я бачила, як ти падав двічі, — кажу. — І бачила, як ти двічі повертався. Я вже не певна, чого мені боятися дужче: демонів чи того, що одного дня ти не повернешся.
Сказала — і тільки потім розумію, як це звучить. Він кліпає. Кутик його губ підіймається, але усмішка виходить не насмішливою, а якоюсь… м’якою.
— Феєчко, — шепоче він. Цього разу без отрути. Майже ласкаво. — Ти… хвилювалася?
— Я хвилювалася за всю місію, — на автоматі вмикаю захист. — За нашу команду. За Академію. Ну і… За Руї, який постійно лізе туди, де саме Пекло, — теж, так. Не тіш себе.
— А я-то подумав, що це все заради одного мене, — фальшиво розчаровано зітхає він. — Який удар по самолюбству.
— У тебе забагато самолюбства, його корисно часом бити, — бурмочу.
Він тихо сміється. Цей звук, як тріск дров у вогнищі. Теплий. Живий.
— Знаєш, — раптом серйознішає він, — коли мене вішали в тих резонаторах, я був певен, що ніхто не прийде. Що, може, ввалиться загін Радрера, але спалить вежу до того, як устигнуть витягти мене.
Він усміхається, але в усмішці є втома, якої я раніше в нього не бачила.
— Але потім я почув, як хтось горлає моє ім’я так, ніби зараз підірве мені барабанні перетинки. І подумав, що ввижається. А коли побачив тебе… — він трохи знизує плечем. — Вирішив, що навіть якщо це останній глюк перед смертю — хай буде такий. Ти.
— Припини, — шепочу, відчуваючи, як зрадницьки здригнувся голос і горять щоки. — Ти живий. Не смій робити вигляд, що це все жарт.
— Я не роблю вигляд, — він стає серйозним остаточно. — Фрея. — Він уперше за весь цей час вимовляє моє ім’я без зменшувально-іронічної інтонації. — Я справді не думав, що ти прийдеш. Що хтось прийде. І вже точно не думав, що саме ти будеш єдиною, хто вірить, що я живий.
Я сіпаюся.
— Х-хто сказав, що єдиною?
Руї повільно кліпає, ніби обирає, чи варто казати правду.
— Азарія, — спокійно відповідає він. — Коли вона сиділа тут… у неї, знаєш, язик іноді… — він криво всміхається, — швидший за думки.
Він опускає погляд, проводить пальцем по власному зап’ястку, де ще видні сліди резонаторів.
— Вона сказала, що ти трусила весь загін. Що сварилася до хрипоти. Що гризлася з кожним, хто натякав, що я міг бути… — він коротко видихає, — мертвий.
Я роззявляю рота. Закриваю. Роззявляю знову.
— Азарія багато чого каже, — бурчу.
— Так, — м’яко визнає він. — Але цього разу вона не брехала.
Він підіймає на мене очі. Вони чисті, ясні, трохи надто уважні.
— Фреє… ти єдина, хто дивився на ту вежу так, ніби там не просто «вузли й бранці», а… я.
І ця фраза падає між нами, як щось небезпечно-особисте. Руї злегка відводить погляд убік, але кутик губ усе одно смикається:
— Навіть твій улюблений вершник на чорному драконі, між іншим… за словами Азарії… уже морально готувався ставити мені свічку.
Я фиркаю.
— Ескар не мій «улюблений».
Руї повільно, дуже повільно підіймає на мене брову.
— Авжеж. Цілком очевидно. Я все переплутав. — І шепоче, вже майже сміючись: — Феєчко.
І так, хочеться заїхати йому подушкою по голові.
— І все ж… Дякую, — повторює Руї знову після паузи.
— Не дякуй, — шепочу. — Краще не помирай. Більше. Це було… незручно.
Він хмикає.
— Постараюся врахувати побажання важливої феї Академії, — відповідає. — Але ти ж розумієш: з моїм способом життя жодних гарантій.
— Руї, я серйозно, — зітхаю. — Зараз по Академії ходять чутки. Люди кажуть, що ти небезпечний. Що ти… чужий.
— Вони мають рацію, — неочікувана відповідь. Він трохи відкидається на подушки, дивлячись у стелю. — Я справді чужий. І завжди ним був. Знав тільки Радрер. У нас із ним… щось на кшталт особливої угоди.
Я замовкаю.
— Але, — додає він, знову ловлячи мій погляд, — це не означає, що я проти вас. Або що я хочу, щоб ваші дракони згоріли, а Академію стягнуло в демонічну трясовину Люцифера. Я… — він запинається, ніби підбирає слово, яке сам не звик до себе застосовувати, — тут. З вами. Принаймні поки.
«Поки». Дуже обнадійливо, так.
— Їм буде важко тобі довіряти, — чесно кажу. — Їм досі важко довіряти навіть мені, хоча я всього лиш напівфея.
— «Всього лиш», — перериває він. — У світі, де феї й демони влаштували війну, бути напівфеєю — вже цікаве положення.
— Дякую, що нагадав, — кривлюся. — Я мало не забула.
Він усміхається. І знову — тим своїм поглядом — ніби знімає з мене шар за шаром усі маски, які я старанно тримаю.
— А ти сама мені довіряєш, феєчко? — тихо питає він.
Я зависаю. Хочу автоматично сказати «ні», «звісно ні», «ти ж, як демон, тільки навпаки». Хочу згадати, як він брехав, як утікав, як зникав, приховував. Як дратував. Але перед очима постає цілком інша картинка: рудий змій, що виринає з туману. Фірі, який чіпляється за його спину. Вежа, що валиться за нашими спинами. І те, як Руї рятував мене раніше: із руйнівної печери, чи коли за нами з Моргс гнався воскреслий Варзо. Я роблю вдих.
— Я… — починаю і тут же збиваюся. — Я знаю, що ти не хочеш, аби нас усіх зжерли демони.
— Уже прогрес, — м’яко всміхається він.
— І знаю, що на тебе можна покластися в бою, — додаю. — Інколи навіть занадто сильно.
— Це вже небезпечний рівень компліментів, — усміхається він. — Люди можуть подумати, що ти мене кохаєш.
— Не перебільшуй, — огризаюся. Обличчя тримаю рівним. Майже. — Я просто не хочу знову струшувати тебе з якогось магічного шеста в чужій вежі.
— Помилка була один раз, — ображено повідомляє він. — І я тоді ще не знав, як ти кричиш, коли боїшся. Тепер буду обережніший.
Я закочую очі.
— Ненавиджу, коли ти так робиш.
— Саме що? — невинно.
— Перетворюєш усе на жарт.
Він дивиться прямо. Раптом надто прямо.
— Якщо я перестану жартувати, феєчко, мені доведеться визнати, наскільки сильно ти влізла туди, куди я нікого не пускаю.
Серце робить неприємний кульбіт.
— І це, — додає він уже м’якше, — було б до біса драматично для мого дня в лазареті. Лікарі подумають, що в мене жар.
— У тебе й так жар, — бурмочу. — Лежи. Мовчи. Живи. Все.
Він слухняно відкидається.
— Як скажеш, феєчко, — шепоче.
Я стою секунду довше, ніж треба. Потім роблю вигляд, що нічого не відчуваю:
— Я ще зайду. І якщо чутки стануть гіршими — це твоя вина. Поводься менш таємничо-пафосно.
— Постараюся бути нудним, — упевнено повідомляє він. — Заради твого спокою.
Я фиркаю.
— Так, нудьга — перше слово, що спадає на думку, коли на тебе дивишся.
І виходжу. Надто швидко. Надто голосно б’ється серце. Але Руї живий, і жартує, і називає мене «феєчкою» так, наче це… приємно. А в світі руйнівних веж і кипарисових порталів це вже майже щастя.