Розділ 40

Ми повертаємося не до тієї Академії, з якої вилітали.
Це перше, що я розумію, коли Безіменний робить коло й іде на посадку. З висоти драконячої шиї видно: над знайомими вежами й досі висить сірий дим, як погане закляття, яке ніхто не встиг скасувати. Один із бічних корпусів почорнів, дах провалився; частина стіни біля тренувального майданчика обсипалася, як зламаний зуб.
А ще — ліс. Той самий кипарисовий, болотяний, де вічний туман, гидка багнюка на чоботях і мошкара в очі. Тепер серед дерев обвуглені проплешини. Ідеально кругла ділянка, де кипарисів просто немає: тільки чорна жижа й каміння, ніби щось випалило шматок світу до основи.
— Що тут… — шепоче Моргана в мене за спиною, але договорити не встигає: наші дракони торкаються землі.
Ми приземляємося важко. Дракони схлипують грудьми, розпластують крила, наче їм теж боляче дивитися. Жерл сідає першим. Варто торкнутися землі, як Руї обертається назад — у пораненого, виснаженого, хворобливо блідого чоловіка, всього в багні й крові. Ескар і Фірі тут же передають його лікарям. Ті підбігають уже на ходу: в пилюці, з підпаленими рукавами, з очима, де більше втоми, ніж страху.
Нас ніхто не зустрічає парадним строєм. Немає рівних шеренг, немає чіткого «струнко». На плацу перев’язані, поранені дракони, котли з окропом, бочки з водою, ноші. Лікарі, наставники, молодші курси, які тягають кошики з бинтами й зіллями.
Знову війна. Знову поранені. Але цього разу не бранці й не біженці — а ми самі.
А потім я бачу його.
Директор Радрер стоїть на краю плацу, спираючись долонею об шрамовану шию свого дракона. На ньому немає парадного чорного плаща. Тільки сорочка, пропалена на плечі, й шкіряна жилетка з порізами. Одна рука перев’язана до ліктя, на скроні тонка смуга застиглої крові. Обличчя все те саме — суворе, зібране, як скеля. Але скеля тріснула: в кутку рота жорстка, глибока зморшка, якої раніше не було.
І в цю мить я остаточно розумію: поки ми вмирали у вежі — тут теж ішла війна.
Пізніше, в теплі, вже не тремтячи від вітру, я складаю картинку по шматках — з уривків фраз, запаху гару й того, що Радрер таки говорить уголос.
Перед самим вильотом його загону до вежі в місцевому лісі під підніжжям Академії відкрився портал. Не тихий і акуратний, а такий, що земля під стайнями затремтіла. Ніби це було сплановано заздалегідь, ніби демони знали, що частина сил буде кинута на виручку до вежі, тому напали, поки ми розділені й ослаблені.
Спершу студенти подумали, що це чергове навчальне шикування — мало що ще вигадають старші вершники. Але потім ліс завив. У прямому сенсі.
— Там, де трясовина… — шепоче знайома старшокурсниця Евері, коли ми відводимо драконів на відпочинок. Вона показує рукою в бік лісу. — Вода просто закипіла. Кипариси зайнялися знизу вгору. І з усього того — як із рани — полізли вони. Демони. Гібриди. Цілі зграї.
Черговий патруль не встиг навіть дати нормальний сигнал: перша хвиля пройшлася по них, як буря.
Радрер розповідає про це скупо, без фарб, у своїй манері. Але в мене в голові все одно малюється: туман над болотом рветься на клапті, з чорної води піднімаються силуети з крилами, повітря ріже запах сірки й паленого живого м’яса. Дракони злітають над верхівками дерев, вогонь відбивається в стоячій воді. Крики.
— Я не міг залишити Академію без захисту, — каже Радрер рівно. Це вже у штабі, коли ми всі в зборі. — Якби я вивів основний загін — вони б прорвалися до гуртожитків. До молодших курсів лишалося менше ста кроків.
На карті, розкладеній на столі, в кипарисовому лісі позначено червоним жирний потворний хрест.
— Вислати тільки частину — означало б втратити і їх, і Академію, — продовжує він. — Я ухвалив рішення залишитися.
Його голос не підіймається. Не виправдовується. Просто констатує. Я сиджу на краю лави, притиснувши долоні до колін так, щоб не було видно, як вони тремтять. Усередині мене все протестує. Б’ється. Кричить: якби ви були з нами у вежі — Вілланія була б жива. І водночас якась інша, гидко твереза частина мене розуміє: якби він полетів — ми б повернулися не до Академії, а в вижену яму.
Від цього тільки гірше.
— Наші втрати. Два гібриди прорвалися до стайні, — продовжує Радрер. — Один дракон загинув. Одна вежа частково зруйнована. П’ятеро тяжкопоранених і двадцять семеро з легкими пораненнями.
Він каже «двадцять семеро — з легкими», і мені хочеться закричати: одна — мертва.
Директор замовкає. І на секунду стає ясно, що це не кінець списку.
Радрер повільно підводить очі й рахує нас — не вголос, а поглядом. Чорне Полум’я: Ескар, Райзер, Фірі, Бренн, Джар, Азарія, Саргара, Моргана, я… Його погляд ковзає по нас, по обличчях, по бинтах, по кривавих плямах на обладунках. І щоразу, коли мав би зупинитися на тому місці, де зазвичай стоїть Вілланія, — там порожнеча.
Він ніби навмисно туди не дивиться. Але погляд усе одно повертається. Ще раз. І ще.
Ім’я Вілланії він не вимовляє. Затискає його в зубах, як кулю. Тримається за цифри, за сухе «п’ятеро» і «двадцять семеро», бо доки це просто числа — його донька ще не рядок у списку загиблих.
Від цього тільки гірше.
У кімнаті висить важка тиша. Я відчуваю, як Моргана поруч напружується, як Ескар трохи зсуває щелепу. Ніхто не наважується першим зламати цю крихку, хворобливу паузу.
І тут Ескар підіймається. Не ривком, а повільно, наче підіймає не себе, а всю Академію разом зі столом, картою й нашими життями.
— Директоре, — каже він. Голос у нього глухий, без звичного оксамиту.
Радрер переводить на нього погляд. У ці секунди він не батько. Він — скеля. Драконяча скеля, на якій тримаються стіни Академії.
— Згодом обговоримо деталі вилазки, — рівно відповідає він. — Зараз головне, що ви повернулися.
— Не всі, — каже Ескар.
У мене серце сповзає кудись у чоботи. Моргана стискає моє коліно під столом. Я завмираю, боюся навіть вдихнути. Повіки Радрера тремтять. Ледь-ледь. Наче в око потрапив пил. Ескар дивиться не на нього, а в точку десь над картою, немов вирубує слова з каменю.
— Втрати загону Чорного Полум’я, — вимовляє він, наче зачитує рапорт. — Одна загибла. Відьма Вілланія Ліверман.
Ім’я нарешті лунає вголос, і повітря в штабі ніби лопається. Як бульбашка.
Хтось схлипує. Здається, це Фірі. Моргана різко вдихає, прикушує губу до крові. Я просто сиджу. Порожня. Наче все, що можна було виплакати, я залишила в тій кам’яній двері.
Радрер не рухається. Не хапається за обличчя, не рве на собі волосся, не падає навколішки. Він просто… застигає. Як статуя, яку хтось непомітно вдарив молотом зсередини.
— Як, — питає він. Без інтонації. Ні «коли», ні «чому». Тільки «як».
Ці три літери розтинають мене навпіл.
Ескар моргає трохи частіше. Це єдина ознака того, що йому теж боляче.
— Вежа, — каже він. — Остання зала. Демони. Гібриди. Магічні резонатори. Ми були оточені. Єдиний вихід — залишити бранця й відступити. Вона відмовилася.
Він робить паузу. Вдих. Видих.
— Вілланія відокремила нас магією. Залишилася всередині. Застосовувала закляття руйнування, щоб знищити демонів і дати нам піти. Вежа обвалилася. Тіло… — у голосі Ескара з’являється хрип, — тіла немає. Але вижити після такого… неможливо.
Слова «тіла немає» звучать як жалюгідна спроба лишити бодай один відсоток надії. Але ми всі знаємо: її немає.
Радрер заплющує очі. Ненадовго. На один вдих. М’яз на щоці смикається, наче хтось ударив його саме туди.
— Вона… — він ковтає слово. Намагається підібрати інше. Правильніше. Безпечніше. — Вона зробила вибір, як частина Академії. Хоч і не була студенткою… Вона була частиною Чорного Полум’я. І нашою частиною.
Він розплющує очі. Погляд у нього сухий. Надто сухий для людини, якій щойно повідомили, що його донька померла в чужій вежі, на чужій війні.
— Дякую за доповідь, капітане, — каже він. — І за те, що зробили все можливе.
«І все неможливе теж», — хочеться додати, але язик прилип до піднебіння.
— Вона була не просто частиною Полум’я, — раптом зривається з мене. Я не планувала говорити. Просто рот сам розкривається. — Вона… вона… — у горлі стає клубок. — Вілланія врятувала нас усіх. Не лише як відьма. Як людина. Вона знала, що не повернеться.
Радрер дивиться на мене. Довго. Так, що хочеться згорнутися в кріслі, зникнути, провалитися під дошки. В його погляді немає злості. І немає вдячності. Там безодня. Та сама, у яку ми вже падали з неба.
— Ваша оцінка дій моєї доньки буде врахована, Валькір, — вимовляє він нарешті. Формально. Чужим голосом. — Вільні.
Він підіймається. Стілець рипить. Ми схоплюємося майже одночасно. Хтось віддає честь. Хтось просто киває. Ми вивалюємося зі штабу клубком — поранена, пошарпана, страшенно доросла Чорна команда.
Двері за нашою спиною зачиняються тихо. Але в мене у вухах цей ляскіт. Як кришка.
Увечері Академія здається не рідним домом, а величезним порожнім черепом. Коридори гулкі, надто довгі, з тріщинами по стінах. Підлога освітлена смолоскипами, але тіні все одно липнуть до кутів.
Я йду недобудованою частиною — там, де раніше взагалі не було доступу. Зараз шматок стіни обвалився, і сюди веде тимчасовий прохід: дошки, криво прибиті, запах пилу й сирого каменю.
Я не хочу ні в спальню, ні в лазарет, ні в їдальню. Не хочу бачити поглядів — співчутливих, допитливих, винуватих. Просто йду туди, де нікого немає. Тиша тут інша. Не академічна, не робоча. Мертва. Я вже збираюся розвернутися, коли її розриває глухий удар.
Бух.
Я завмираю. Ще один.
Бух.
Ніби хтось із силою б’є чимось важким об камінь. Або кулаком у стіну. Потім — звук летючих скалок. Приглушене гарчання.
У мене в животі все стискається. У вежі ми вже надивилися на демонів, і перше бажання — це покликати когось. Але чомусь я не кличу. Я роблю те, що наодинці робити не варто: тихо крадуся на звук.
Діставшись до прочинених дверей, притискаюся до одвірка. Дихаю ротом. Заглядаю в щілину.
Аудиторія недобудована: голі стіни, ще без гербів, кілька порожніх столів, мішки з піском, дошки, складені в кутку. На підлозі тріски, уламки стільця, розбита чорнильниця, чорні бризки на камені.
Посеред усього цього — він.
Директор Радрер. Без плаща, без жилетки. Рукав сорочки закочений, на кісточках — кров, свіжа, яскрава. Він б’є кулаком у стіну. Знову. І знову.
Бух. Бух.
Кожен удар віддається в мої ребра. Камінь під його рукою вже тріснув; у тріщину забився пил. Він дихає важко, ніби після бою, волосся прилипло до чола. Обличчя все те саме — суворе, зібране. Тільки тепер ця суворість не для нас. Це броня, у яку він сам себе замкнув.
— Ти мала дурепа, — видихає він хрипко, майже шепоче, звертаючись не до мене, звісно. — Я ж казав… я ж попереджав…
Його голос зривається, стає нижчим. Слова переходять у кашель.
Бух.
Він хапається за край столу й одним рухом перекидає його на підлогу. Дерево ламається зі стогоном. Шматки розлітаються врізнобіч. Радрер лишається стояти, спершись руками об стільницю, важко дихає. Плечі тремтять зовсім трохи.
Він не плаче. Ані сльозини. Тільки дихання й кров на кулаках.
— Ти мала була бути в безпеці, — шипить він. — Тут. Під моїм крилом. Не в чортовій вежі… не з ними… не замість мене…
Голосу в мене давно вже немає, але якби був — я б сказала: вона була там саме тому, що ви її так виховали. Бути щитом. Бути відьмою. Бути вашою донькою. Не рідною, але ріднішою за будь-яку кров.
Я притискаюся спиною до стіни й з’їжджаю вниз, щоб він точно не помітив у щілині нічого зайвого. Мені здається неправильним підглядати за чужим горем. Але відвести погляд я теж не можу.
Усередині щось тихо ламається. До цього моменту я злилася на нього. Хотіла кричати: ви не прийшли, ви не врятували її, ви обрали Академію замість доньки. А зараз я бачу людину, яка обрала головне — і все одно програла...