Розділ 39

Повітря ріже обличчя крижаними лезами, але я майже не відчуваю холоду. Всередині порожнеча, набита попелом і гулом. Я вчіплююся в гребінь Безіменного, дивлячись у спину Ескара, який летить попереду. На його драконі, майже непритомний, сидить Руї, пристебнутий ременями, — блідий, синювато-холодний привид того, кого ми знайшли. Попіл підіймається в небо, чіпляється за нас, за крила, за дихання. Безіменний робить коло, пірнаючи вгору — до вітру, до світла, до свободи. Решта драконів — за ним. Райзер, Азарія, Моргана, Саргара…

Вежа лишається позаду вмираючим вуглинням в оправі з чорного диму. Ми винесли з неї два життя. Те, що в наших руках, — напівживий Руї. І те, що назавжди залишилося в нашій пам’яті, — Вілланія.

Я мружуся, намагаючись випалити з-під повік картинку: зелений світ, попіл, усмішка крізь щілину в камені…

— Набрали висоту, — кидає Ескар, його голос хрипкий, але рівний. — На північ. Швидко.

Дракони синхронно змінюють напрям. Вітер свище. Під нами — прірви й гори, над нами — лілове небо, ще просотане димом.

І тут Райзер різко смикає головою.
— Ескаре! — його голос, зазвичай томний і лінивий, прорізає вітер, як тривожний горн. — Хвіст!

Крижана голка встромлюється мені у груди. Я обертаюся.

Вони виходять із самої імли, з клубів попелу й марева руйнування, наче сама вежа вивергнула свою останню лють. Десятки потвор й крилатих людей у чорних обладунках. Звідки? Як? Ми все знищили… чи ні?
У вежі ховалося надто багато таємниць… Відсутність бранців — і водночас утеча того, рудого. Відсутність нових демонів — і от, зараз за нами женеться ціла армія!

— Вони не мали вижити, — видихає Азарія. — Вежа обвалилася!
— Їм не потрібна вежа, — глухо каже Руї, і вперше за весь час його голос звучить по-справжньому чужо. — Їм потрібен я.

Наступної миті небо спалахує, і перша вогненна куля рве повітря. Блискавкою пролітають шматки попелу й диму. Дракони ричать, збиваються з курсу.
— Праворуч! — кричить Ескар. — Швидко!

Ми різко пірнаємо. Райзер і Джар прикривають тил, Азарія йде трохи вище, Моргана відводить свого дракона ліворуч, щоб розсікати потік. Ми рвемося вперед, набираючи швидкість. Вітер виє у вухах пісню переслідування. Серце калатає десь у горлі.

Наш стрій майже ідеальний, але позаду всіх, як і належить найуразливішому, летить Фірі. Його дракон — найповільніший, найдужче втомлений після штормового перельоту.
— Фірі, вище! — кричу я, але він лише відмахується, тримає курс.
— Не можу! — горлає він. — Крило тягне!

Я бачу, як один із демонів підіймає руку — і з долоні вилітає куля полум’я, чорна із золотими прожилками. Фірі змушує звіра зробити слабкий маневр, але луску трохи зачіпає, і тхне паленим. Дракон приглушено скавчить, Фірі лякається.
— Малий, тримайся! — кричить Азарія.

Я бачу, як Азарія на Дрозі та Джар розвертаються, намагаючись прикрити його, відсікти головних переслідувачів. Але один із демонів, що летить вище, метає в них кулю згущеного пекельного полум’я. Вона пролітає повз, але її траєкторія розрахована інакше.
— Фірі! — кричить Саргара.

Вогненна куля, багряна й чорна водночас, шкрябає по крилу. Хруст кісток, що ламаються, і передсмертний крик дракона звучать як один удар по наших серцях. Дракон перекидається в повітрі, з останніх сил намагаючись вирівнятися, і рушиться вниз, у зяючу безодню каньйону, що простягається під нами.

У моїй голові тут же спалах: зовсім інша картина, та сама, коли Руї падав у чорну безодню на зеленому драконі… Тоді він урятувався. Але Фірі — не Руї. Двічі дива не буває.
— Фірі! — кричу.

Мій крик тоне в загальному хаосі. Світ сповільнюється, стаючи до жаху чітким. Я бачу широко розплющені очі Саргари, перекошене люттю обличчя Азарії, безпорадно стиснуті кулаки Моргани.
— НІ! — кричить Моргана. — ФІРІ!!
Моргс на своєму драконі пірнає вниз. Але ні, вона не встигне. Надто пізно…

І тут стається друге неможливе.
Руї, який секунду тому був майже трупом, раптом різко смикається. Його очі, досі потухлі, спалахують золотим вогнем. Він одним рухом, із силою, якої в нього, здавалося б, не може бути, рве ремені, що скували його.
— Руї, стій! — гарчить Ескар, намагаючись схопити його за руку. — Сядь! Ти що робиш?!
Але він промахується.

Я раніше відчуваю, що він збирається зробити, ніж бачу.
— РУЇ, НІ! — я й сама вже готова зіскочити з Безіменного.
Усе відбувається дуже швидко. Руї крокує в порожнечу. Просто крокує зі спини летючого Жерла вниз, у ту саму безодню, що поглинула Фірі. Його руде волосся злітає останнім смолоскипом, перш ніж він зникає з очей.

У мене перехоплює подих. Серце просто зупиняється. Це сон. Жах. Спершу Вілланія, тепер він… Одразу після того, як ми його знайшли…
— Та він що, зовсім з’їхав з глузду?! — реве Бренн.
Але я дивлюся вниз, у молочну пелену туману на дні каньйону. І чекаю. Східний дракон… Він же…

І тоді це стається.
З туману, розрізаючи його, мов ножем, виривається довга, гнучка тінь. Вона кольору західного неба — руда, із золотими переливами. Не дракон у нашому розумінні, не важкий ящір із крилами. Це змій, величний і стрімкий, завдовжки в три наших дракони. Його тіло звивається в повітрі, ніби він пливе небом. У нього довгі вуса, як у сома, і роги, схожі на химерні гілки дерева, і вогняна грива, що струмує, мов шлейф.

Руї.
У його істинній формі. У формі, яку ніхто з нас, крім як у легендах, ніколи живцем не бачив.

На його спині, вчепившись у гребені й роги, сидить Фірі — блідий, наляканий, але живий.

Повітря виривається з моїх легень одним стишеним стогоном. Полегшення, шок, благоговійний жах — усе змішується в один клубок, що застрягає в горлі. Я бачу, як Ескар, зазвичай непроникний, беззвучно опускає голову, стискаючи ріг сідла так, що його кісточки пальців біліють.