Розділ 38

Вілланія дивиться на нас. На мене. На Руї. На Ескара, в якого руки в крові й кровоточить бік. В її очах — рішучість, від якої хочеться вити.
— Пробачте, — шепоче вона.
— Що ти… — починаю, але пізно.
Магія відьми б’є в нас прозорою, гладкою, як лід, стіною. Один рух — і ми летимо назад. Я з Руї, Моргана, Ескар — усіх нас вишвирює у вузький прохід, наче вежа раптом вирішила нас виплюнути. Коридор ковтає, ми валимося в суцільний напівморок — і просто в мене перед обличчям захлопується двері з живого каменю.
— ВІЛЛАНІЄ! — я врізаюся в неї долонями. Камінь холодить крізь шкіру. — Відкрий! Відкрий негайно!
— Не смій! — ричить до відьми Ескар, але голос ламається. Він навалюється на стулку плечем. Камінь не рухається.
Моргана вже поруч, б'є кулаками, клинками, ногами по дверях. Марно. Шов каменю стягується зсередини — Вілланія закриває нас своєю силою, ущільнює горло коридору, з останніх сил відділяє нас від себе. Це морально відчувається з біллю, як справжня ампутація. 
— Відьмо! — Ескар б’є щосили. — Це наказ! Відкрий! Відступай!
— Дякую вам, — звучить з того боку. Чітко. Без тремтіння. — І вибачте. Я вмію тільки так.
У тонку, як поріз, щілину видно зал. Я бачу її. Вілланія розвертається обличчям до орди. Стоїть нерівно — ліва нога кривавить, сукня обпалена, волосся сплутане, — але спина пряма. Вона підіймає руки. На шкірі проступають руни — живі, зелено-срібні, наче їх хтось пише просто венами. Я думала, магії в ній більше немає, але, схоже, відчай — найсильніша форма магії…
— Не смій! — кричу так, що ріже горло. Сльози неконтрольовано стікають щоками. Я дряпаю камінь нігтями, кров виступає на пальцях. — Вілл, не смій! Я тебе прошу!
Наглядач сміється, м’яко, майже пестливо.
— Яка відданість, — тягне. — Як зворушливо. Закінчуй, малятко. Я люблю, коли ви обираєте гарну смерть.
— Я — не малятко, — каже Вілланія спокійно та злісно-рішуче. — Я — відьма. І донька свого батька. 
Крилатий лев кидається. Вона не відступає — простягає долоню, й повітря між ними складається в тонке, сяйне лезо. Воно розпорює лапу — кров, як розплавлене залізо, бризкає на камінь. Лев реве, замахується знову — і відразу вгрузає в стіну, бо хвиля темно-зеленого світла підрулює його, як повідцем. Вілланія тримає. Відступає. Дихає часто. Кожне слово — як крок у нікуди:
— За… — вдих, — нас.
Демони йдуть стіною. Тіні лізуть по щиколотках, тягнуться до горла, клацають, як зуби. Наглядач підіймає обидві руки, і зі стелі сиплеться чорний сніг, що пече. Вілланія усміхається. Зовсім трохи. Навколо неї в повітря підіймаються зелені сяйні руни — їх дедалі більше, вони зустрічаються з чорним снігом і ковтають його. Ті самі руни далі проступають у неї на шкірі, заповнюючи кожне порожнє місце, кожну клітинку тіла. Вілланія дивиться в щілину — на мене. Наче бачить, хоча це не так. Щілина надто вузька, вона далеко.
— Плач потім, — каже тихо. — Добре?
Я ридаю вже зараз. Ридаю й киваю, хай вона і не бачить.
— Я злюся, — хриплю. — Я так злюся, відьмо. На тебе. На себе. На цей світ. Не смій… не смій…
— Люблю вас, — шепоче вона. Ледь чутно. — Будь ласка, живіть.
І — рве.
Світ по той бік дверей спалахує, як місяць, який дроблять на іскри. Це не золоте світло і не чорна тьма — це щось між: срібло з зеленим попелом, білий вогонь із краями лісової ночі. Він іде від її грудей, і від рун у залі, в усі боки — в тіньові жала, в лев’ячі кістки, в усмішку наглядача. Демонів вивертає, як тонку тканину: на частку подиху вони стають прозорими, видно порожнечу під шкірою — і порожнеча руйнується. Лев виє і гасне, як вуглина під водою. Наглядач відступає на крок — уперше — і розпадається на попіл, наче його намалювали димом.
Вибух добирається до дверей. Камінь у мене під долонями потужно вібрує, ніби в ньому б’ється серце. Мене відкидає назад. Я кричу, не чуючи себе. Світло лиже щілину гаряче, як поцілунок.
Потім — тиша.
Ні сміху. Ні рику. Ні кроків.
— Вілланіє? — шепочу. — Вілл…
Камінь холодний. Зеленого світла більше немає. Магія відходить, як море. Порожньо.
— Фреє, — Ескар бере мене за плечі. Його руки жорсткі, гарячі, тремтять. — Дивись на мене.
— Відпусти, — кажу тихо й не впізнаю свого голосу. — Будь ласка.
— Ні, — відповідає він так само тихо. І обіймає. Коротко. Жорстко. Наче ламає мене, щоб скласти наново. — Ми йдемо. Зараз.
— Я не… — починаю, але він уже підхоплює Руї, закидає на плече. Який же він, чорт забирай, сильний. Моргана, витираючи кров із обличчя, засовує мої пальці собі в долоню. Яка ж вона сильна. Які ми всі сильні, особливо вона — та, що залишилася за дверима, які не зруйнувалися навіть після вибуху, захищені її магією, її останньою волею!
— Плач — потім, — повторює Моргс голосом Вілланії. — Зараз ходімо.
Ми біжимо. Вежа під нами кашляє попелом, камінь їде хвилями. Коридори дихають обвалами, руни на стінах тьмяніють, як зорі перед світанком. Я озираюся кожен крок — там двері, там вона стояла, там її вже немає, там… повітря ріже, як скло. Я ковтаю його, аби не потонути.
Ми вискакуємо в ложбину біля виходу — і на нас одразу падає тінь. Наші. Поруч Райзер, похмурий, як шторм; Джар, важкий, як гора; Фірі — з очима, повними живої води; Азарія стискає руків’я так, що біліють кісточки; Саргара — бліда, зла, жива.
— Де вона? — питає Саргара, але вже знає. Бачить це по мені. По Моргані. За тим, як Ескар дивиться не в очі, а кудись далі, де ще палає її світ.
— До драконів, — коротко кидає він. Голос — камінь. — Вежа рушиться. Інших бранців нема?
— Не знайшли, — відповідає Азарія. — Лише пастки, гібриди, демони й вузли цих виродків, — спльовує вона.
Попіл осипається з неба, як сніг. Вежа горить ізсередини. Навіть не полум’ям, а світлом, що все ще живе в її тріщинах. Земля тремтить, наче під нею хтось стогне, і кожен удар відлунює в грудях.
Ми відходимо, майже спотикаючись. Повітря гаряче, із запахом крові й гару. Я нічого не чую, існує тільки власне дихання, уривчасте, ніби крізь шипи. Світ похитується, і якби не рука Моргани, я вже впала б.
— Фреє, — шепоче вона, та я не чую слів. Бачу лише її очі. Вони теж блищать сльозами.
Ескар іде попереду, з Руї на руках. Руї майже не ворушиться, але живий. Лише б не втратити і його. Після всього…
Саргара озирається на вежу. Губи ворушаться, але слова глушить гул руйнування.
Азарія бліда, у скорботному настрої, я ніколи не бачила її такою. Райзер мовчить, уперше без своєї вічної насмішки.
І раптом із тріснутого пролому в основі вежі виривається світло — не полум’я, не магія. Щось тепле, наче подих самого життя. Я завмираю.
— Бачили? — шепочу. — Це вона… Вілл…
Моргана хитає головою, витираючи сльози.
— Це вже не вона, Фрей. Це її світло.
Я киваю, але серце все одно ламається. Світ руйнується, а всередині тиша, в якій чути лише шурхіт попелу.
Ми робимо ще кілька кроків, і тут із диму та світла з’являється тінь. Вона спотикається, падає, підіймається і знову йде до нас. Спершу я майже певна — це Вілланія. Вона таки вижила. Вона змогла.
Але ні. Це юнак, закутий у кайдани. Не демон. Не гібрид.
Він вибігає з клубів пилу, хитаючись, із рваними ланцюгами на зап’ястках. Шкіра в саднах, очі — золотаво-бурштинові, волосся руде, як вогонь перед бурею. На ньому майже немає одягу, лише зламане намисто з рунами, а на грудях сліди печаті, тьмяні, наче випалені.
— Допоможіть… — хрипко видихає він, — будь ласка…
Голос хрипкий, але красивий, ніби витканий з диму й вітру. Він робить ще крок, ледь тримається, і падає просто перед нами.
Я кидаюся вперед, встигаю підхопити його за плечі. Він важкий, гарячий, наче по-справжньому горить.
— Гей, чуєш мене? — я трясу його, намагаючись розгледіти обличчя. Під віями тремтить погляд — живий, людський. І ще щось, дивно знайоме.
— Хто він? — глухо питає Райзер, наближаючись.
— Не знаю, — шепоче Моргана. — Здається, не демон. Бранець?
— Але ми все оглянули, — недовірливо бурмоче Азарія. — Більше бранців не було.
— Це бранець, — заперечує Фірі. — Подивися на кайдани. Хто ще це може бути?
Юнак розплющує очі. На секунду. Зіниці, як іскри.
— Вони… — шепоче він. — Вони йшли за мною.
І втрачає свідомість.