Розділ 37

Тут лише ми вчотирьох — і тиша, в якій чути, як вежа ковтає звуки.
— Вузол, який я зняла, не один, — шепоче Вілланія, не підіймаючи очей. — Таких у вежі — десятки. Усі пов’язані. Якщо Саргара десь там теж тягне шви… це нам допоможе. Але це ненадійно. Вузли жеруть дуже багато сили у відьми.
Вона підносить долоні до резонаторів. Торкається майже невагомо, ніби боїться зачепити рану. Тонка нитка закляття тягнеться від її пальців до першої «струни» — і Руї смикається так, ніби його вдарили батогом. В очі йому на мить повертається життя, і відразу гасне, як сірник під дощем. Він болісно стогне й тут же прикушує губи до крові, щоб заглушити себе.
— Пробач! — видихає відьма, відкликаючи магію, і дивиться на мене винувато, ніби вдарила мене. — Я ледь доторкнулася.
— Роби, — прошу. Голос хрипне. — Роби, тільки обережно. Будь ласка. Ми не можемо його тут залишити.
Моргс стискає моє зап’ястя. Я відчуваю, як тремтить її рука, і як тремчу я сама. Нерви на межі. Біль і розпач Руї, наче, передаються і мені самій.
— Я думала… — слова самі вириваються. — Я думала, що ми його не знайдемо. Ніколи. Що це… — я ковтаю повітря, воно ріже горло, — моя фантазія, мої бажання, надії. А він тут. Живий.
— Фреє, — м’яко шепоче Моргана, — дихай.
Вілланія знову пробує. Уже інакше: не тисне, а слухає магію. Зводить пальці, наче застібає невидиму застібку, і шепоче щось довше, тихіше, ніж зазвичай. Руни на резонаторах відповідають глухим відлунням. Десь у глибині вежі проходить тремтіння, якби під нами хтось переступив з ноги на ногу.
— Відчуваєте? — відьма широко розкриває очі. — Там, на інших рівнях, вузли… зсуваються. Саргара. Мабуть, це вона. Вона таки рве в’язі.
Ця крихітна надія входить у груди гаряче й боляче. Я підіймаю на Вілланію вологі очі.
— Якщо так, — відьма ковтає, — я зможу на секунду «оглушити» резонатори. Відчеплю два головні. Цього вистачить, щоб зняти інші руками. Але потрібна ваша допомога в цей проміжок часу.
— Зробимо, — каже Ескар. У його голосі той самий знайомий оксамит зі сталлю. — Скільки секунд?
— Три. Максимум п’ять.
— Зробимо. — повторює. Він стає ближче до входу, в півоберта, щоб бачити і зал, і нас. Не можна залишатися без прикриття. — Фрея, Моргс, до справи. На «зараз».
Я киваю, стискаю пальці на холодному металі найближчої скоби. Моргана поруч, теж обережно береться, завмирає. Руї дивиться на мене, і в його погляді вперте «буду жити», яке він завжди каже мовчки.
— Зараз, — шепоче Вілланія і рве світ на шві.
Резонатори виють, як натягнуті струни. На мить смуга світла, що тягнулася від Руї в камінь, гасне. Ланцюги осідають. Я ламаю першу скобу — метал наче сам здається. Моргс зриває другу так швидко, що я не встигаю вдихнути. Вілланія кидається до третьої — і в цю мить зал раптом наповнюється чужим диханням.
— Обережно! — кричить Ескар, збитий з пантелику.
Просто перед ним, ніби нізвідки, з’являється демон, тюремний наглядач, судячи з вигляду — один із головних тут. Він відштовхує Ескара густою живою тінню, вгативши просто в стіну. Вершник не встигає полоснути його кинджалом, що вже блищав у руці.
Низький, грудний сміх прокочується каменем, як гроза. Наглядач надто вродливий, надто гладкий. Йому б у вітрину, а не у вежу. За його спиною смикаються тіні, від вигляду яких по шкірі біжить холод. Слава Лів, Вілланія хоч встигає витащити останню скобу. 
— Ну ось і побачення, — муркоче демон і схиляє голову, наче вітає нас усіх на балу. — А я вже думав, що ви не прийдете.
Ескар схаменувся швидше за вітер і закриває нас собою, як живим щитом. Його клинок блищить у руці, готовий до битви. Але з-за спини наглядача виходить ще щось, і це вже не тінь. Ні. Прокляття Лів. Це черговий гібрид. Цього разу справжній крилатий лев. Залишається сподіватися, що він, принаймні, не плюється вогнем, як наші дракони…
— Назад, — коротко кидає Ескар. Його меч тремтить у тьмяному світлі, наче відчуває небезпеку.
— Ах, ось хто в нас головний герой, — муркоче наглядач. Його усмішка ковзає, як олія. — Вершник без дракона. Як мило.
Він робить крок, і тіні, немов слухняні змії, сповзають зі стін, збираючись біля його ніг. Вони густішають, перетворюючись на кігті, на шипи, на чорні списи, і один із них летить прямо в мене. Ескар встигає. Меч співає, розсікаючи темряву, але іскра все одно пропалює повітря біля моєї скроні.
Відьмине прокляття, останнє, чого б я хотіла — це бути вбитою тінню…
— Демон тіней, — шипить Моргана, витягуючи з-за пояса клинки. — Прекрасно. Нам якраз не вистачало такого друга.
Напіввампірка робить крок уперед.
— Гей, милий. Давай-но ти зараз роззброїшся й забудеш про нас, гаразд? — хоч її слова звучать жартівливо, як завжди, я бачу, що насправді в цю мить Моргана використовує вампірський гіпноз. Але — чергова гидота — він взагалі не працює на цього типа. Наглядач кидає одне з тіньових списів просто в її бік, я ахаю, і з моєї руки рефлекторно вилітає спалах світла, що розсіює його магію, не долетівши до подруги.
Крилатий лев гарчить, і цей звук ніби рве простір. Повітря тремтить. Руї стогне в мене на руках — тихо, слабо. Я відчуваю його дихання, і серце стискається.
Гібрид кидається на Вілланію. Вона відбивається магією, але її удари слабшають із кожним рухом. От-от, і вона потрапить у смертельні обійми чудовиська. Ескар приймає новий удар демона — важкий, із тріском, наче зішлися дві хвилі. Їхні мечі зіштовхуються, розкидаючи іскри. Камінь під ногами тріскається. Моргана намагається допомогти Вілланії відігнати лева, але гібрид надто сильний і небезпечний. Я не можу відійти від Руї, не можу підставити його під удар у такій небезпечній ситуації. Розкидаю спалахи світла, зводжу світлові хвилі, кличу коріння крізь камінь, аби бодай якось допомогти команді. Але цього мало… Я тягну Руї на собі, відтаскую далі від битви, коли бачу, як тінь із силою відкидає Моргс у стіну. Вона лежить непритомна, в іншому кінці зали, і звідси я навіть не можу зрозуміти, жива вона чи ні.
— Моргс! — виривається хрипким, надломленим голосом. В очах навертаються сльози.
Ми програємо. Серйозно програємо. Лев кусає Вілланію за ногу — вона не встигає поставити захист або ухилитися. Тіні ріжуть обладунки Ескара. А я тягну Руї, але він такий божевільно важкий, що далеко нам не піти.
— Ми не можемо битися і нести його одночасно! — кричу я. — Потрібно відступати!
— Тоді залиш його! — відрізає Ескар, не озираючись.
— Я не залишу! — рефлекторно виривається в мене.
— Фреє! — різко Вілланія. — Слухай його! Якщо залишимося — загинемо всі!
— Ні! — я відчуваю, як у мені підіймається щось гаряче, не магія — просто лють. — Ми його знайшли. Я не дозволю вежі забрати його знову!
Демон сміється, ніби йому справді весело. Тіні на стелі починають ворушитися, повзуть униз, перетворюючись на руки, кігті, обличчя. Волосся Вілланії сплутане, на скроні кров, але вона все одно шепоче закляття, утримуючи простір бодай на нитці. Все валиться на нас разом. Крилатий лев знову рветься вперед — темна лавина із золотими очима. Ескар приймає удар, звук сталі дзвенить у кістках. Наглядач ріже повітря тінями — вони тягнуться до всього живого: до горла, до серця, до світла під шкірою Руї. Я відкидаю спалах, моє срібло рве тьму, але її надто багато.
— Моргс! — кличе Вілланія і, хитаючись, біжить до неї.
Моргана ворушиться, стогне, намагається підвестися; кров тонкою лінією біжить від скроні. Відьма підхоплює її під плече, тягне до мене, і ми всі — як один поранений звір — сповзаємо до стіни, де камінь ще тримає форму.
— Дихай, — шепоче Вілланія, струшуючи подругу. — Дивись на мене. Тут.
Моргана чіпляє погляд Вілланії, і мій погляд — живий, схвильований — і киває, хапаючи клинки. Її руки тремтять, але губи вже в тій самій усмішці, від якої демонам не по собі.
У центрі зали сталь співає об сталь. Ескар зараз один проти наглядача і лева. Він рухається різко, точно; тінь списа ріже повітря — він ниряє, наче танцює з бурею, і клинок знаходить шпарину між чужими обладунками. Але цього мало, знову мало. Демон не кричить, а лише усміхається ширше. Лев вию́ть і б’є хвостом; Ескара швиряє, він ковзає по каменю, залишаючи кривавий поріз на щоці, — і встає. Завжди встає.
— Відступаємо! — раптом зрізається у Вілланії. Голос ріже, як батіг. — Негайно!
Я озираюся — і розумію, чому. На дальньому прорізі, там, де ще мить тому був порожній коридор, чорною хвилею ллється нова орда. Демони йдуть тихо. Усміхаються. Хочуть затиснути нас у кільце.
— Назад, — кидає Ескар, відходячи обличчям до ворога. Ми відступаємо. За нашою спиною — єдиний вільний вихід. Вузький, як горлечко, де камінь сам по собі шепоче «Біжіть».
Марно. Вони нас доженуть за три видихи. Ми ледь стоїмо. Руї не стоїть зовсім. Ми вже на останньому подиху, а тут ціла армія, демон тіней і «невбиваний» гібрид. Ми відрізані від наших драконів, Вілланія біла, як місяць — магії в ній майже не лишилося. У Моргани паморочиться голова, вона не зможе довго битися. Навіть Ескар увесь у пораненнях. Я хочу бути сильною, найсильнішою, але розумію, що головна сила — в тому, щоб визнати свою слабкість. Щоб бути реалісткою. А реальність чітко каже: це кінець.
— Фреє, — Моргана шепоче уривчасто, — тримай Руї міцніше. Не відпускай.
— Ніколи, — відповідаю, навіть якщо в мені вже немає повітря.
— Киньте мене й біжіть, — шипить Руї. — Ви загинете, якщо залишитеся. Досить дурних жертв.
— Мовчи, — майже ричу я на нього. — Ти більше не будеш бранцем у демонів. Ніколи.
Тіні згущуються, лев готується до стрибка, наглядач підіймає руку — гарна, вишукана смерть на кінчиках пальців. Я знаю це відчуття: ось-ось — і все. І цього разу — справді все.