Розділ 36

Я досі пам’ятаю, як обіймала Вілланію в тому пекельному світлі, і як усе раптово стихло... Світ розсипався на попіл, ілюзії зникли, ніби їх ніколи й не було. Коли ми з нею впали на холодний камінь, я побачила Ескара і Моргану — вони вже стояли. Обидва. Живі. Вільні. Їм теж вдалося вирватися. Без моїх криків, без допомоги. Самі.
Ми просто зустрілися поглядами — і ніхто не сказав ані слова. Не потрібно було. Те, що ми бачили там, у своїх ілюзіях, належало кожному з нас окремо. Тому, коли вежа знову дихнула холодом і попереду відкрився прохід, ми пішли далі. Не озираючись. Не питаючи. Не згадуючи.
Ніби мовчання могло стерти те, що ми пережили...

Внутрішня в’язь тримає осердя в’язниці, як павутина тримає муху: тихо, клейко і без шансів. Тут стоїть давня демонічна печатка, схожа на вузол світу. Вона пульсує, мов серце вартового, який не пропустить у наступну залу жодної живої душі. Саме тут ми й розуміємо, що прийшли туди, де й мали опинитися. Тут охороняється щось важливе. Найважливіше для демонів у цій вежі.
— Не шумимо, — шепоче Ескар. Його голос, як сталь, загорнута в оксамит. — Вілланіє?
Відьма киває. Пальці в неї тремтять, але погляд рівний, як лезо. Вона опускається навколішки біля стінки, де камінь перетікає в руни. Згори здається, ніби тут просто чорний пласт, але якщо вдихнути глибше — чутно, як ним пробігає звук магії.
— Це одна з головних стяжок, — шепоче Вілланія. — Внутрішня в’язь. Шов. Якщо я зніму його — в’язниця на мить «видихне». Цього вистачить, щоб… — вона обриває, бо знає: не можна казати «врятувати». Слово, мов приманка для чужої тьми.
— Робимо, — киває Ескар. — Фрея — поряд. Моргана — тил. Усі напоготові.
Камінь студить крізь рукавиці. Я бачу, як на шкірі Вілланії виступають мурашки — руни ніби лижуть її магією. Відьма заплющує очі, проводить нігтем по повітрю, мов по невидимій нитці, і шепоче. Голос у неї тихий, але дзвенить, як срібло. Спершу руни просто тьмяно світяться, а потім вздуваються, як опіки, і поволі розходяться.
— Ще, — зривається в неї.
Вілланія рухає пальцями по повітрю, ніби й справді розплутує тугий морський вузол. Магія піддається нелегко, напружено. Я бачу, як проступають жилки крізь її ніжну бліду шкіру, бачу піт на її чолі, і те, як сильно вона мружиться, як важко стає дихати. Що б це не було, це не заклинання для новачків. І тут я ще дужче починаю пишатися Вілланією — ілюзія запевняла, що вона нічого не вміє, що вона слабачка. Та скільки я не спостерігаю за нею — вона й справді одна з найсильніших і найціліспрямованіших серед нас.
Вілланія вперто шепоче й тягне повітря. І тут шов лускає. Вежа зітхає. Різко й глибоко, наче весь цей час вона тримала в легенях тьму і нарешті випустила її струменем. Повітря стає густим, як вода, у горлі присмак попелу. Вілланія тягнеться до останньої в’язі й блідніє, немов хтось вичерпав барву з її щік. Губи біло-сині. Недобрий знак. Мені це не подобається. Зовсім.
— Вілл… — шепоче Моргана.
Скільки її магії щойно було витрачено? Я тягну до неї долоню, та Вілланія обриває нас усіх:
— Тихо, — категорично каже відьма і розриває останній вузол.
Стіна піддається, немов тканина під лезом, і йде вглиб. Перед нами відкривається кругла зала — темна, як розсічене серце. А в самому центрі — він.
Руї. Я не можу повірити, не можу ковтнути повітря, не можу поворухнутися.
Це Руї. Це справді він. О Лів, він живий! І це не сон, це вже не сон! Він живий!!!
Але захват швидко змінюється жахом: Руї, хоч і живий, висить у ланцюгах-резонаторах. Тонкі, як струни, лінії впиваються в зап’ястки, у ключиці, у плечі… у шкірі — сяйні точки, як маленькі пащі, що п’ють із нього. Але не кров.
Я насилу роблю крок — і знову завмираю. Від Руї йде слабке, рівне світіння, як від вогнища, що догорає на вітрі. Під шкірою в нього теж спалахують вогники — і тут же гаснуть, відведені ланцюгами в камінь. Вежа п’є його. Від резонаторів іде тремтіння. Воно низьке, як гудіння тисяч бджіл.
Він живий. Матеріальний. Реальний. Він тут, з нами, але він справді — свічка, що ось-ось догорить. Слова, сказані Люцифером, знову спалахують у мене в голові й пропікають чорним полум’ям мої груди. Мені страшно. Я не хочу знайти його і відразу втратити!
— Чорт, — видихає Моргана. — Вони… вони відкачують йому серце.
— Не серце, — шепоче Вілланія. — Полум’я. Серцеве полум’я. Це сукупність магії, суті й життєвої енергії.
Слова б’ють струмом. Мені спиною пробігає крижана голка.
— Руї! — я не впізнаю свій голос. — Чуєш? Руї!
Він підіймає погляд повільно, ніби крізь сон. Кутик вуст ледь тремтить у слабкій усмішці.
— Валькір… — хрипко, майже без повітря. — Тобі… не сюди.
Я вже біля нього. Беруся за перший ланцюг — він тремтить у пальцях, мов струна арфи. Магія жалить до болю.
— Вілланіє! Треба зруйнувати ланцюги, швидше! Як ми раніше робили!
— Це не просто ланцюги з рунами, це резонатори, — з біллю зривається відьма. — Вони пов’язані з вузлами вежі. Якщо зріжу неправильно — він згорить ізсередини…