Розділ 35

Вілланія стоїть посеред зали, мов статуя зі скла. Нерухома й нежива. Навіть повітря довкола неї застигає, наче боїться поворухнутися. В очах відьми порожнеча, і в цій порожнечі немає ані сліз, ані гніву. Лише спокій. Небезпечний, мертвий спокій людини, яка здалася…
— Вілланіє! — кричу я. Але звук не виривається. Він лишається всередині, в грудях, тисне зсередини, доки не стає боляче. Між нами невидима стіна. Прозора, як лід, але тверда, як сталь.
Я підіймаю руку. Полум’я світла збирається в долоні, колихається, наче й воно боїться цієї темряви. Я спрямовую його до неї, і воно гасне, не встигнувши доторкнутися. Ілюзія ковтає його, як звір.
— Відпусти її! — шиплю. — Чуєш, відпусти!
Радрер — або те, що виглядає як він, — продовжує говорити. Його голос рівний, крижаний, неживий:
— Ти не відьма. Не дочка. Навіть не людина. Помилка, яка навчилася стояти на ногах. Тобі б повзти, але й для цього в тебе немає гідності...
Кожне його слово, як удар. Я бачу, як плечі Вілланії опускаються, як губи втрачають колір. Вона просто слухає. Просто стоїть.
— Ні, — шепочу я. — Не слухай його. Це не він. Не слухай!!!
Але вона не чує мого голосу. Тільки голос цієї бридкої ілюзії заповнює її розум дедалі сильніше, і мені здається, Вілланія перестає відрізняти реальність від вигадки.
Я роблю крок уперед. Ноги немов налиті свинцем. Простір чинить опір. Ілюзія буквально не дозволяє мені йти. Кожен крок уперед — ніби по битому склу, що ріже босі ступні. Повітря тисне на груди, як вода, що затікає просто в легені.
— Я поруч, чуєш? — видихаю, і в ту ж мить біль пронизує мене наскрізь. Різко, наче хтось залив у мене розплавлений метал. Серце зривається з ритму. Хочеться закричати, та я не можу.
Я роблю ще крок. Потім ще. Кожен, як тортури. Пальці тремтять, очі сліпнуть від болю, але я йду.
— Це я! Це я, Фрея! — голос зрізається. — Я не залишу тебе!
Радрер-ілюзія схиляється до неї, майже шепоче, але я добре чую його грубий бас із нотками зневаги:
— Ти ганьбиш навіть свою магію. Навіть твої закляття — копії чужих. Навіть твоя доброта — жалюгідне наслідування. Все, чим ти є, — віддзеркалення без віддзеркалювача.
— Замовкни! — виривається в мене, і в долонях спалахує світло. Цього разу сильніше, гарячіше. Воно не золоте — біло-срібне, сліпуче, чисте, як полудень. Воно рве темряву, і я бачу, як ілюзія здригається.
— Вілланіє, — шепочу вже м’якше, — це не він. Це не Радрер, не твій батько. Це не правда. Це бруд, що тримає тебе. Подивися на мене. Подивися! — я гарчу, я кричу, відчуваю гарячі сльози на щоках і кров на губах, здається, я сама себе прикусила.
Але Вілланія не підіймає погляду. Відьма стоїть, ніби в трансі, губи тремтять, очі порожні. Вона не чує. Не дихає.
І тут за спиною лунає тихий, до тремтіння знайомий голос.
— Залиш її.
Я озираюся — і крижанію. Позаду мене — я. Моя копія. Знову. Та сама лже-Фрея, яку я бачила, коли ілюзії тільки-но накрили нас. Крила зі світла й золота, вінець із чорних шипів, біла сукня до підлоги. Губи усміхаються, але очі — пекельна темрява.
— Навіщо ти мучишся? — промовляє вона моїм голосом, м’яким, майже лагідним. — Вона вже пішла. Подивися на неї, вона ж порожня. Скло. Оболонка. Нічого всередині. Навіщо тобі боротися за те, що обрало смерть?
— Заткнись, — видихаю я.
— Ти ж знаєш, що я маю рацію, — продовжує мій двійник, крок за кроком наближаючись. — Вона не чує. Вона ніколи не слухає тебе. Ти витрачаєш себе намарно. Хай зникне. Так буде легше.
— Замовкни.
— Ти могла б стати кимось більшим, Фреє. Королевою. Урятувати цей світ не любов’ю, а владою. Але ти — дурна дівчинка, що чіпляється за тих, хто тягне тебе вниз.
Її сміх холодний, як лезо.
— Подивися на себе. Ти вся тремтиш. Заради чого? Заради відьми, яка сама обрала бути нічим? А чи добре ти її знаєш? Ви не так довго знайомі. Її вигнали з рідної академії — і не дарма. Вона краде ключі, сувої, проникає в заборонені секції, коли ніхто не бачить… Хто знає, які ще секрети вона ховає. Може, вона навіть заодно з Люцифером?
Моє серце на мить зупиняється від цих слів.
— Просто подумай… Вона — відьма-невдаха. Ідеальна заслана конячка для Люцифера. Серед Чорного Полум’я вона бачить і чує все, щоб йому передати. То заради кого ти борешся? Заради зрадниці?
На мить я піддаюся сумнівові, та тоді мене накриває спалах люті.
— Заради неї, — шепочу я, і крок уперед дається так, ніби я ламаю світ. — Заради своїх. Заради тієї, хто колись урятувала мене. Вона не зрадниця. Ніколи не була й не буде. Вілланія — найнадійніша з нас. І я буду за неї завжди.
Лже-Фрея всміхається.
— Тоді помри з нею.
— Краще з нею, ніж як ти, — відповідаю.
Біль знову врізається в тіло. Простір довкола стискається, наче вежа вирішила проковтнути мене цілком. Я майже падаю, але все одно роблю крок. Ще. І ще. Крізь полум’я, крізь брехливий шепіт, крізь усе, що шепоче мені в голову: «марно, пізно, здавайся, зраднице».
Я торкаюся плеча Вілланії. Обпікає. Шкіру ніби прошиває голками. Але я не відпускаю.
— Чуєш? — шепочу. — Я тут. Я з тобою. Я не піду.
Лже-Фрея підходить ближче, майже торкаючись мене. Я відчуваю її подих — мій подих на своїй шкірі. Як же це дивно, як неприродно!
— Ти її не врятуєш, — шепоче вона. — Просто потонеш поруч. Навіщо?
— Тоді потону, — відповідаю, — але не залишу.
І я обіймаю Вілланію.
Світ вибухає болем. Здається, всі жили всередині мене горять. Хочеться кричати, та сил немає. Біль, мов хвиля, накриває з головою, ламає, ріже. Але я тримаю міцніше. Тримаю так, наче в цьому — все, що лишилося від життя.
— Це не він, — шепочу крізь ридання. — Не вір йому. Не вір їй. Не вір нікому. Ти моя. Ти наша. Ти справжня.
Світло довкола нас спалахує, прориваючись крізь ілюзію. Лже-Фрея відступає, її крила палають, обличчя викривлюється.
— Ні… — шепоче вона. — Ні!
У мені не просто біль. Це наче я обняла бурю, меч, крижане полум’я. Все разом. Шкіру ніби ріже зсередини, кожен вдих, як удар струмом. Хочеться відпустити, впасти, щезнути. Але я тримаю міцніше.
— Ти не помилка, — шепочу їй у вухо. — Ти — моя відьма. Ти — частина цього загону. Ти з нами. Чуєш? З нами.
Світ валиться. Кабінет Радрера тріщить, осипається попелом. Ілюзія розчиняється, як дим. Я і Вілланія падаємо на кам’яну підлогу, знесилені, з обпаленими руками.
Вона тремтить. Сльози стікають її обличчям.
— Я… чую тебе, — хрипить вона. — Чую все.
Я обіймаю її знову, вже без болю, хоч він досі сидить тугим осадом у моєму тілі.
— Тепер і я тебе, — шепочу.
— Ти… ти витягла мене, — шепоче вона.
— Ні, — хитаю головою. — Ми витягли одна одну.
Вілланія видихає. На щоках блищать сльози, але тепер вони живі, людські. Вона знову дихає.